Проф.Дулуман Є.К. -

 

Тема 4.

 

1. “Середні віки”:

     а. Поняття про “Середні віки”;

     б. Історичні рамки Середніх віків;

     в. Християнство і феодалізм як домінуючі фактори в умовах середньовіччя

     г. Наслідки панівного становища християнства в період Середньовіччя.

2. Взаємини християнства з філософією:

     а. Причини і зміст негативного ставлення християнства до філософії;

     б. Причини звернення християнства до філософії.

3. Патристика як розрив історичного розвитку філософії та початок філософії середньовіччя:

      а. Місце патристики в історії філософської

                          думки;

      б. Особливості поєднання філософії

          з богослов’ям у вченнях патристики;

      в.  Патристика Західної та Східної церквів;

      г.  Августин, єпископ гіппонський.

4. Схоластика як шкільна філософія:

      а. Схоластика як тип філософствування.

      б. Культура, школи та Університет у Візантії;

      в. Школи та університети в Західній Європі.

5. Середньовічний платонізм і арістотелізм.

6. Номіналізм і реалізм. Концептуалізм.

7. Досягнення мислителів Середньовіччя:

     а. Роджер Бекон;

     б. Дунс Скотт;

     в. Раймунд Луллій;

     г. Уїльям Оккам;

     д. Проблема свободи волі.

 

Ключові  слова:  Реалізм, Номіналізм, Концептуалізм, Фома Аквінський,

                        Роджер Бекон, Уїльям Оккам, “Бритва Оккама, “Буріданів віслюк”,

                        Дунс Скотт, Раймунд Луллій.

Keywords: The Middle Age". Patristic, Patrologia. Augustin. Scholasticism.

                       Rearism, Nomenalism, Conceptualism. Thomas Aquinatus.

                       Rodger Becon. William Occam. Occam's rasor. Buridan's ass.

                       Duns Scott. Raimond Lullius.

 

4.1.а.   Для вивчення та орієнтації в історії людства вчені умовно поділили саму історію на ряд періодів. Середніми віками було визначено той період в історії людства, який наступив після Античності і продовжувався до наступу Нового часу. Отже, Середні віки знаходяться поміж (посередині)  Античності та Нового часу.

4.1.б.   За різних підходів дослідники початок Середніх віків позначають чи то роком падіння Римської імперії (476), чи то коронацією  Карла Великого (800), чи то роком першого Вселенського Собору християнської церкви (325), а його кінець - стратою англійського короля Карла І Стюарта (1649), а чи роком французької буржуазної революції (1789). Саме ж Середньовіччя поділяється на Середньовіччя раннє та Середньовіччя пізнє. До пізнього Середньовіччя відносять ще й період Відродження (Просвітництва, Гуманізму). В історії культури, а відтак і в історії філософської думки, доба Відродження розглядається як окремий історичний період. Слід тут же сказати, що між історичними періодами не існує ні  чіткої грані, ні абсолютного розмежування.  

4.1.в.  Середні віки - це період неподільного панування феодалізму, кріпосницького ладу. Середні віки - це в той же час період неподільного панування  християнської  релігії на європейському континенті. Ось ці дві особливості і в той же час два фактори - феодалізм і християнство - зумовили собою зміст, стан та соціальне місце філософії періоду Середньовіччя.

4.1.г.   Ми вже знаємо, що увесь духовний світ широких верст населення в історичному минулому повністю спирався і проростав на ґрунті світогляду релігійного. На початку нашої ери Римська імперія та релігія її населення потрапили в кризовий стан. Християнство за тих часів було  одноразово  відображенням релігійної кризи і  виходом з неї.

Християнство було якісним стрибком вперед; стало принципово новим етапом в історії розвитку релігії. Замість віри в багатьох богів (політеїзму) воно запропонувало віру в єдиного Бога (монотеїзм); замість повсюдних національних релігій вона стало релігією  для всіх народів (світовою). Будучи новою релігією, християнство могло вистояти і утвердитися в своїй якості, лише рішуче і всебічно заперечивши несумісні з ним якості тогочасного греко-римського світу.

В силу зазначених причин християнство розірвало ланцюг спадкоємності в розвитку історії всієї культури людства. За висновками цілого ряду дослідників - серед яких знаходиться чимала кількість і богословів - християнство на 1.000 років загальмувало соціальний і культурний розвиток людства. Це сталося наслідком того, що християнство знищило всю античну культуру, як культуру язичницьку, як культуру антихристиянську. Християни зруйнували грецькі храми, звалили статуї богів; заборонили театри, спортивні змагання; спалили книгосховища, в тому числі знамениту Олександрійську бібліотеку. Разом з античною культурою була знищена і антична філософія. [Декретом святого і християнолюбивого візантійського імператора Юстиніана остання антична школа платонізму в Афінах була ліквідована  в 529 році.]

 

 

 

4.2.а.   Християнство - релігія, а тому і світогляд християнства - це світогляд релігійний. А як ми вже знаємо, релігійний світогляд за рівнем свого розвитку стоїть нижче світогляду філософського. І не лише нижче. З перших же днів свого існування християнство заявило про своє вороже  ставлення до філософії.

Творці та діячі первісного християнства протягом 1-2 століть були виключно євреями за національністю та іудаїстами за релігійними переконаннями. У створенні системи християнських вірувань (світогляду) вони виходили з окремих текстів Танаху  (Святого письма іудаїзму). Тексти, наприклад, книг Нового завіту - власного святого письма християнства -  зіткані з текстів Танаху (Старого завіту). Так, більше частина Апокаліпсису - найпершої книги християнства - складається саме з прямих цитат та переказу Старого завіту. В решті книг Нового завіту, загальним обсягом десь біля 15 друкованих аркушів, Старий завіт цитується 350 раз - двічі на кожну сторінку!

Автори новозавітних книг загалом негативно ставилися до сучасної їм філософії, осуджували всяку “мудрість світу цього”. Ісус Христос обіцяє в своєму небесному царстві блаженство лише “духовно убогим людям” (Матвія, 5:3; Луки, 6:20). Апостол Павло в своїх посланнях настійно застерігає: “Брати! Стережіться, щоб хтось не спокусив вас філософією та пустими обіцянками за звичаями людей та по законам природи” (Колосянам, 2:8); “Мудрість світу цього - то безумство перед Богом” (1-ше коринфянам,3:19); філософи, “називаючи  себе мудрими, подуріли” (Римлянам, 1:22). Протягом перших століть християнство рекрутувало собі послідовників серед знедолених низів Римської імперії, з числа неписьменних, некультурних, озлоблених - а тому і ворожих грамотності, культурі та, особливо, філософії - верств населення. Саме на таких розраховували проповідники християнства. Ось як в дусі ненависті до античної культури пише апостол Павло: “Через пророка Ісаю Бог говорить нам: “Вигублю мудрість філософів (в перекладах - “мудреців”) і розум розумних відкину” (Ісаї, 29:14).Де ж тепер той філософ? Де той грамотій? Де зараз ті дослідники світу цього? Чи не перетворив Бог філософію світу цього на дурницю?! Через те, що світ своєю філософією не зрозумів Бога мудрістю божою, то Богу знадобилося рятувати віруючих через дурниці в (своїх) проповідях. Он іудеї звертають увагу лише на чудеса та знамення, а греки - на мудрість (на філософію). А ми, християни, проповідуємо розіп’ятого Христа, що іудеям сприймається, як богохульство, а греки, - як дурниця. А для християн з числа іудеїв та греків наша проповідь про Христа - це проповідь про божу силу та про божу мудрість. Дурниця у Бога - розумніша людської мудрості; неміч у Бога - сильніша людської могутності. Зверніть, брати, увагу на  своїх одновірців. Серед них мало хто володіє знаннями про матеріальний світ, мало хто шляхетний, мало хто фізично здоровий. Бог обрав немічних, щоб присоромити мудрих; простаків, принижених та бевзнів, - щоб таким чином показати зневагу до достойників” (1-ше коринфянам, 1:19-28).

Таке вкрай зневажливе ставлення до філософії (а відтак - і до культури, і до прогресу, і до науки) знайшло своє продовження в діяльності Отців і Вчителів церкви, безперервним ланцюгом дійшло аж до наших днів. В їх шерензі стояли такі видатні діячі церкви,  як  Таціан Ассірійський, Тертулліан Карфагенський, Кирило Олександрійський (3-4 століття); папа Григорій Богослов (6 ст.), Петро Даміанський (10 ст.), натхненник хрестових походів Бернард Клервосський (12 ст.), містик Мейстер Еккарт (14 ст.), святий православної церкви Григорій Палама (15 ст.), видатний вчений і чернець-затворник Блез Паскаль (17 ст.), вожді старообрядницького руху Авакум Петров та Микита Пустосвят (кінець 17 ст.), датський мислитель і пастор Сьорен К’єркегор (19 ст.), отець Іван Сергієв (Кронштадтський) та отець Павло Флоренський (20 ст.), сучасні діячі “Діалектичної теології” та ідеологи єговізму і п’ятидесятництва. Вся ця лінія негативного ставлення до розуму і філософії проростала на духовному ґрунті Нового завіту, надихала войовничу антикультуру, знаходила повне розуміння і підтримку в середовищі нерозвинених мас простих віруючих християн.

Проте, оскільки первісне та раннє християнство формувалося стихійно, без тиску чи керівництва якогось одного  діючого авторитета, то у його релігійне жерло безконтрольно, самопливом засмоктувалися  різні та суперечливі елементи, в тому числі - і стосовно ставлення до античної культури і філософії. В наслідок цього уже в текстах новозавітних книг потрапили позитивні оцінки людської мудрості (Софії), в тому числі - і філософії. Так, уже автор першої християнської книги, Апокаліпсису, відкрито розраховує на догадливість та мудрість своїх читачів (13:8; 17:9). З фрагментів  послань апостола Петра (2 Петра, 3:10-12) та Павла (Колосянам, 2:8-20) видно, що іх автори добре знайомі з вченням грецьких філософів - мілетської школи, Геракліта, Емпедокла - про елементи (“стихії”) світу, про знищення та відродження Всесвіту через вогонь. Автор першого послання до коринфян для посилення своєї аргументації посилається на слова з п’єси древньогрецького філософа Менандра, влучно висміює  вчення сучасних йому циніків, цитуючи при цьому слова засновників цієї школи Антисфена та Діогена (15:32-33). Автор євангелії ід Луки, безсумнівно, був грецьким стилістом, знався на історії та архівних документах. При науковому дослідженні в тексті Нового завіту можна виявити помітні сліди впливу на його авторів неоплатонізму (особливо в євангелії від Івана), стоїцизму (в посланнях апостола Павла та в синоптичних євангеліях), гностицизму (послання апостола Петра, євангеліє від Івана).

{Одначе, автори священного тексту Нового завіту у всякому разі - не філософи, здебільшого - і не богослови. Більша частина тексту Нового завіту написана “селянською” мовою:  образно, дохідливо, просто, переконливо, конспективно. Саме на такому текстуальному фундаменті будувалися і до цього часу  будуються всі християнські богословські концепції, в тому числі - і такі  карколомні, що доступні лише невеличкій частині добре натренованих богословів. Щоб переконатися в цьому, варто лише засісти за читання хоча б таких розрекламованих нещодавно книг, як “Столп и утверждения истины” Павла Флоренського (написана на початку 20 століття) або “О небесной иерархии” Діонісія Ареопагіта (написана в 6 столітті).}

4.2.б.   Проте християнство ніяк не могло обійтися без філософії. Без філософії християнство ні за яких інших умов не змогло б сформуватися як релігія найвищого ґатунку, -  як релігія космополітична, як релігія світова, а згодом і як релігія абстрактного монотеїзму.

 З курсу релігієзнавства ми вже знаємо, що на  формування релігійного світогляду християнства, ще на його ранніх етапах, поряд з іудейською Біблією великий -  можна сказати, визначальний - вплив справила вульгарна філософія греко-римського світу: неоплатонізм, пізній стоїцизм, гностицизм, неопіфагорейство. В міру становлення масовою релігією християнство змушено було більш-менш чітко сформулювати основні положення свого віровизнання. А цього воно, як релігія найвищого ґатунку, ніяк не змогла б досягти без філософії, зокрема - без використання філософських категорій та логіки Арістотеля і стоїків. В цій сфері особлива заслуга належить тим діячам церкви, які ще з кінця 2-го століття розпочали філософське опрацювання християнського світогляду. Особлива роль тут належала діячам Олександрійської та Антіохійської богословських шкіл. Перша з них, зазначимо, спиралася на платонізм, а друга - на арістотелізм. Якщо перейти до персоналій, то серед їх чисельності варто відзначити і запам’ятатиа таких діячів як Клим Олександрійського, Орігена, Лукіан, Арій, Афанасія Олександрійського, “Каппадокійську трійцю” (Василя Великого, Григорія Богослова та Григорія Нісського) Іван Златоуст, Кирила Олександрійського та багато інших, яких церква згодом оголосила святими і зарахувала до числа Отців та Учителів церкви.

 

4.3.а.   Спадщина  Отців і Вчителів церкви в християнських богословських колах одержала назву: “Патристика (від грецького слова “pater” - отець). В історії європейської філософської думки діячі патристики відіграли двобічну роль: з одного боку вони поклали кінець античній філософії, а з другого - поклали початок філософії середньовічній. 

Використання Отцями і вчителями церкви філософії пішло на користь християнству і в той же час завдало величезної шкоди самій філософії. За словами  видатного німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900), “християнство зіпсувало кров філософії”. Церква спочатку скористалася філософією, а потім, коли увійшла в силу, замінила філософію теологією.

 

4.3.б.  Самі діячі патристики не були філософами, - вони були богословами. Зміст своєї “філософії” вони вичитували з Біблії чи з  догматичних ухвал церковних соборів. Працею патристів була створена система аргументації різних, актуальних на їх час, елементів релігійного християнського  світогляду. Саме таким з’явилося в християнстві аргументоване  “вчення” про те, яким чином Бог за шість днів створив світ. Це вчення одержало назву “Кеаціонізм” від латинського слова сreacio - “створюю”. Поряд з цим появилася  Іммортологія - вчення про безсмертя души; Екклесіологія - про церкву, як корабель спасіння; Трінітарізм - про бога одного по суті та потрійного в особах; Христологія - про людську та божественну природу  Ісуса Христа; Сотеріологія - наука про фактори і шляхи спасіння; Есхатологія - наука про кінцеву долю Всесвіту і тому подібні трактовки елементів релігійного світогляду. На основі  вказаних вчень і в їх рамках розпочалася історія і розвиток середньовічної європейської філософської думки.

З діячів патристики найбільший вплив на формування європейської філософської думки справила творчість Блаженного Августина та Діонісія Ареопагіта (Петра Івера). Ми зупинимося лише на Августині.

4.3.в. Августин, єпископ гіппонський (354-430) з позицій неоплатонізму вперше виклав повну систему християнського світогляду. У своєрідно витлумаченій ним християнській вірі він вбачав вирішення всіх світоглядних проблем: походження світу - у біблійній розповіді про шість днів творіння; причину існування в світі зла - в гріхопадінні Адама і Єви, що з’їли забороненого Богом плода з дерева пізнання добра і зла; смисл життя людини - в досягненні небесного раю; смисл історії людства - в очікуванні Страшного суду і царства божого на землі; здобуття істинних світоглядних знань - в сприйнятті на віру всього церковного вчення і так далі.

Августин був плідним богословом і філософом. Хоча у нього є понад десяток чисто філософських творів, свою філософії він найбільш повно виклав в богословських творах. Самими значними - і за обсягом, і за значенням, і за впливом на історію наступної філософської думки - були два його великі твори: “De civitatae Dei” (Про місто боже) та “Confession” (Сповідь),В першому з цих творів Августин пише про Церкву, як місто боже на землі (Церква войовнича), і місто боже на небі (Церква торжествуюча); в другому - про свій перехід від язичництва і життя грішника до християнства і життя за божим призначенням. Обидва твори унаслідувалися цілою низкою видатних діячів культури в описах ними майбутнього комуністичного суспільства (Томазо Кампанелла, Томас Мор, Франсуа Рабле) та в автобіографічних сповідях (П’є Абеляр, Альберт Великий, Жан-Жак Руссо, Толстой).

Августин привніс в християнський світогляд думки і принципи філософствування Платона та його послідовників, особливо неоплатоніків. В так званій християнській філософії до цього часу існує напрямок августиніанства, є чернечі ордена та школи, що слідують образу життя та вчення святого Августина (августинці).

Всі свої чи то богословські, чи то чисто філософські, чи то природничі, чи то соціально-політичні погляди Августин завжди підкріплював посиланням на слова Біблії. Так, знищення знаменитої Олександрійської бібліотеки християнськими фанатиками на чолі з  святим Кирилом архієпископом Олександрійським Августин виправдовував тим, що так вчать самі апостоли. Адже за розповіддю біблійної книги “Діяння святих апостолів”, навернені в християнство жителі Ефесу “позносили книги свої та й перед усіма попалили. Коли ж підрахували вартість спалених книжок, то виявилося, що вони коштували п’ятдесят тисяч драхм сріблом” (Діяння, 19:19). За вартість спалених в Ефесі книжок зараз можна було б влаштувати добрячу міську бібліотеку.

Августину належить знамените філософсько-богословскьке гасло: “Для того, щоб зрозуміти, потрібно спочатку повірити”. Окрім філософсько-гносеологічних роздумів на підтримку цього гасла Августин почав шукати підтримки в словах Біблії. А оскільки таких слів він знайти не зумів, то змушений був вдатися до фальсифікації слова Божого. “Віра в Бога,  - пише Августин з приводу зазначеного, - має передувати знанням самого Бога. Є речі, в які належить спочатку повірити, щоб потім знати. Такий висновок випливає зі слів пророка: “Якщо не повірите, то не зрозумієте” (Ісаї, 7:9). Таким чином розум рухається вперед в розумінні того,  в що людина вірить” (Enarrationes in Psalmos). Не торкаючись зараз гносеологічного змісту тверджень Августина, скажемо, що блаженний тут безсоромно спотворює  слова Біблії. 

Справді, давайте подивимося, про що пишеться в Біблії. Пророк Ісая, згідно оригіналу, попереджує про нашестя на Іудею ворогів, закликає євреїв  вірити в те, щоб Бог їм допоможе. “Якщо ж у людей не буде віри, то в такому випадку ви довго не продержитесь” (Ісая, 7:9). Як бачимо тут мова йде не про сліпу віру, яка допомагає зрозуміти Бога, а про віру в  перемогу над ворогом, що ніяк не тотожно тому, що віра може замінити знання. Але Августин не зміг знайти в Біблії потрібних йому слів, а тому і зазначену цитату спотворює до невпізнання на: “Якщо не повірите, то не зрозумієте”.

  Рівень природничих знань у Блаженного Августина ніяким чином не перевищував рівня знань своїх сучасників. Більше того, він своїм авторитетом намагався підтвердити всілякі заблудження своїх сучасників. Так, в своїх творах він пише, що своїми очима бачив у Ефіопії людей-потвор: без голови; з ротом, очима і носом на грудях та животі тощо. Звичайно, святій отець нічого цього не бачив і бачити не міг.

В політичному плані Августин Блаженний проявив себе як справжній партайгеноссе. Для нього найвищим авторитетом у світі був не Бог, не Біблія, а існуюча церковна організація, для укріплення авторитету якої святий отець робив усе можливе й неможливе.  Він чи не перший в історії людства став насаджувати в церкві горезвісний “демократичний централізм”. Понад усе він ставив рішення Вселенських церковних соборів (своєрідних Світових партійних конгресів). Так, в кінці 4-го століття  Лаодикійський і Карфагенські церковні собори  з існуючих 40 євангелій відібрали  лише 4 і оголосили їх святими. В  обраних євангеліях було і є багато очевидних протиріч, небилиць і неймовірного. У відповідь на закиди на  адресу євангелій Августин відповідав: “Я  і сам не вірив би євангеліям, якби мене до цього не зобов’язувала церква”. Августин перший почав запроваджувати   культ папи, оголошуючи його главою всієї церкви, намісником Бога на землі. Августин  уславився тим, що писав папі доноси на святого Єронима, який начебто не так перекладає Біблію на латинську мову; на ієрарха Пелагія, який «не по-церковному» дивився на процес спасінні праведників и так далі. Августин першим в церковній історії дав обґрунтування насильницького навернення в християнство іновірців. Дивізом цього насильства на весь період Середньовіччя стали слова: “Compelle intrare” (“Примушуй увійти!”), що їх Августин вичитав у євангельській притчі про насильницьке затягування сторонніх на бенкет Господа Бога (Луки, 14:23).

Діяльність Августина Блаженного (в католицькій церкви він – Августин Святий) справила величезний вплив на стан і розвиток богословської, а звідсіль - на стан і розвиток  філософської думки всього Середньовіччя.  Лише в 14 століття поруч з його авторитетом постали авторитети Альберта Великого та Фоми Аквінського.  В католицькій церкві і зараз авторитет Августина непорушний. Творчість його вивчається, думки його пропагуються, чернечий  орден його імені – августинці – існує та ефективно діє до сьогоднішнього дня.

 

4.4.а.   Середньовічна філософія розпочиналася, як ми вже знаємо, патристикою - творчістю Отців та Учителів християнської  церкви. Вони не ставили собі на меті розвивати саме філософію, - вони лише використовували філософію для формування християнського світогляду. Отці і Вчителі церкви розпочали свою роботу з початку 3-го століття - ще в умовах переслідування християнства речниками Римської імперії. Після оголошення християнства державною релігією імперії діячі церкви  обговорювали і затверджували положення своєї віри (християнського світогляду) відкрито і публічно на Вселенських  та помісних соборах. Ці рішення затверджувалися візантійськими імператорами, оголошувалися папами, патріархами та самими Отцями та Вчителями церкви. З 4 до 8 століття включно єдина в рамках колишньої Римської імперії християнська церква провела сім Вселенських соборів, останній з яких відбувся в 787 році і запровадив в християнській церкві поклоніння іконам та моління померлим святим. Таким чином до кінця 8-го століття  завершилося формування комплексу того релігійного світогляду, якого католицька та православна церкви дотримуються і зараз, а решта християнських церквів та сект вносять в нього лише самі незначні  зміни. З огляду на історію розвитку  власне філософської думки можна констатувати, що у 8-му столітті закінчується  період творчої розробки християнського світогляду і розпочинається період схоластики - філософського витлумачення християнського світогляду.

     Назва “схоластика” походить від грецького слова “схолазо” - навчаю, вивчаю. [Від цього ж грецького слова походить загальновідомо слово “Школа”.]  В історії філософської думки схоластикою називається вся філософія середньовіччя. Ця філософія розвивалась в рамках і під диктатом церкви. А тому вона займалася, головним чином,  витлумаченням та теоретичним виправданням всіх елементів церковного християнського світогляду. Своє вчення схоластика виправдовувала посиланнями на Біблію. («Це правда, бо так написано в Біблії».) А оскільки сама Біблія про одні і ті ж речі каже суперечливо, то своє розуміння біблійного вчення виправдовувалося посиланням на святих отців. (“Це розуміння Біблії вірне, бо саме так тлумачив Біблію такий-то і такий-то святий отець”.) В наслідок цього схоластика була відірвана від життя, від справжніх світоглядних інтересів. Схоласти  обговорювали і проводили жваві дискусії з таких, наприклад,  “філософських” проблем: “Що їсть Сатана?”, “Скільки ангелів може танцювати на вісті голки?”, “Чи може всемогутній Бог створити каменя, якого і сам би не зміг підійняти?”, “Якщо Бог все може, то чи може він зробити минуле не бувшим; розпутницю - дівою; помістити святого в пекло; вчинити не так, як він про це знає заздалегідь?”...

     Схоластика замкнулася рамками шкіл та університетів і цікавила лише тих, хто в них знаходився. Вихід за межі церковного вчення суворо заборонявся. У вступі до підручника з філософії відомий схоласт Кассіодор писав: “Замість того, щоб гоноровито шукати нових знань,  належить гамувати спрагу у джерел древніх”. А папа Григорій Двоєслов (590р.-604р.), якого католицька та православна церква визнають за святого, писав своєму підлеглому єпископу: “Ти, здається, вивчаєш граматику?! Я не можу повторити цього, не червоніючи! Я сумую, я зітхаю.” Цей же папа  в своєму знаменитому творі  «Діалог», що справив величезний вплив на всю філософію і богослов’я  середніх віків, настійно доводив: “Невігласництво є справжньою матір’ю християнського благочестя”.

4.4.б.   На 1-му (325 рік) та 2-му (381 рік) Вселенських соборах була вироблена ідеологія “Єдиної, святої, вселенської (Соборної) і апостольської церкви” (Підкреслені слова - слова прийнятого на перших двох Вселенських соборах маніфесту християнської церкви - Символа віри.)  Зусиллями церковних верхів та державної влади в Римській імперії неподільно утвердилася єдина Церква, що об’єднувала всіх християн. В 395 році імператор Феодосій розділив Римську імперію між своїми двома синами на дві частини: Західну - з центром в Римі, і Східну - з центром у Візантії (Константинополь, зараз - Стамбул). Народам Західної та Східної частин колишньої Римської імперії випала своя окрема доля. Відособлення частин імперії в решті-решт призвело в 1054 році до розколу і церкви на католицьку та православну. Після цього православна церква  не спромоглася скликати жодного, бодай Всеправославного собору. Католицька церква продовжувати скликати  8, 9, 10 ... свої Всекатолицькі собори і називала їх Вселенськими. В 1962 - 1965 роках відбувся 20 Вселенський (Другий Ватиканський) собор католицької церкви.

В усіх  підручниках з історії європейської філософської думки за описом патристики переходять до опису історії філософії виключно в Західній Європі - точніше, в країнах поширення католицизму. Об’єктивна причина цьому полягає в тому, що, по-перше, лише в Західній Європі чітко просліджується спадкоємність розвитку філософії від патристики до схоластики. По-друге, лише в Західній Європі досягнуто найбільш вагомих здобутків у філософських знаннях. В такому підході, можливо, проявляються елементи прокатолицьких та прозахідних позицій авторів підручників. У всякому разі в  таких підходах побічно знаходить свій вираз зневага до величі візантійської культури, а заодно - і до Київської Русі, яка з прийняттям християнства якимось чином прилучилася до візантійської, а не римо-католицької культури.

Ми не маємо можливості компенсувати прогалини наший наявних підручників з філософії,а тому лише побіжно окреслимо зачеплену тему.

Як ми вже знаємо, в Східній частині Римської імперії (на території колишньої  Греції та імперії Олександра Македонського)  на початку нашої ери ( і в часи ще первісного християнства) філософська думка продовжувала утримуватися і розвиватися в ряді античних філософських шкіл, найбільш значні з яких зосередилися в Афінах, Олександрії та Антіохії. Місцева філософська культура сприяла тому, що першими і на декілька століть провідними закладами розробки християнського світогляду стають Олександрійська  та Антіохійська християнські богословські школи. Слід також мати на увазі, що в Афінах аж до 529 року діяла філософська школа неоплатоніків, в якій навчалися всі провідні ідеологи християнства 4-6 століть (Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Назіанзін і навіть  видатний ідеологічний противник християнства - імператор Юліан Відступник).Таким чином філософська культура ієрархів Східної частини Римської імперії була незрівнянно вище, аніж у церковних діячів церкви Західної. Не випадково всі сім Вселенських Соборів християнської церкви проводилися у Візантії під егідою ідеологів майбутнього православ’я. Грузинський православний монах 5-го століття Петро Івер, - який, долаючи власну гординю, приписував свою творчість біблійному Діонісію Ареопагіту,- справив величезний вплив на зміст і історії всієї філософської та богословської думки християнізованих народів. Його твір “Про небесну ієрархію” до цього часу вважається  вершиною богословської мудрості, що може бути осягнута лише одиницями обраних. Видатним філософом і політичним діячем був візир арабського халіфа, візантійський богослов Іван Дамаскін, твори якого (зокрема - “Точний виклад християнського віровчення”) вважалися взірцем християнського богослов’я, а їх філософський зміст не втратив своєї актуальності і в наш час.

У Візантії поруч з чисто богословсько-церковними школами ще з кінця 4-го століття розпочинають діяти школи, так би мовити, загальноосвітнього напрямку. В них простолюдинів навчали професійним роботам, а з числа дітей можновладців готували тогочасну державну та наукову еліту.(Подібні школи в Західній Європі стали з’являтися на два століття пізніше.) Стосовно 6 століття можна говорити навіть про розквіт культури, філософії і науки у Візантії. В цей час у Візантії імператором Юстиніаном (527 - 565) було укладено “Кодекс цивільного права”, який діяв у всіх християнських країнах аж до Наполеона. За цей час під керівництвом учених математиків Сидора Мілетського та Анфімія Тральського збудовано у Константинополі знаменитий храм святої Софії, який став важливим етапом розвитку архітектури. Вперше замість гострокутних чи горизонтальних поверхів збудовано купольне покриття. Візантійський вчений Козьма Індікоплавт написав підручник з географії, по якому у всій Європі навчалися протягом п’яти століть. Видатним богословом і філософом був грузинський монах Петро Івер,: що публікував свої твори під іменем Діонісія Ареопагіта

 (В цей час Західна частина Римської імперії нещадно руйнувалася варварськими племенами та арабами. Перші декілька раз захоплювали та руйнували Рим, а другі витіснили римлян з південного узбережжя Середземного моря та в Європі, на Перінейському півострові,  утворили свою державу під назвою: “Кордовський халіфат”.)

В 50-х роках 1Х століття в Константинополі, в столиці Візантійської імперії, відкривається перший в історії культури Університет.(В Західній Європі такі Університет появляться на 5-6 століть пізніше.) В константинопольському Університеті окрім астрономії, геометрії, медицини, юриспруденції, літератури, історії та інших відомих тоді наук, читалася і філософія. Одним з перших і провідних викладачів філософії в ньому був відомий вчений, філософ і патріарх Фотій. З цього Університету вийшли знамениті Кирило і Мефодій  - просвітники слов’ян. До речі, Кирило у всіх документах про нього називається Філософом, Мефодій - лише священиком.

4.4.в.     У 8-му столітті в Західній Європі за взірцем шкіл візантійських появляються свої школи. Як і школи візантійські, вони стали родоначальниками і розсадниками схоластики. Найбільш відомими в цьому відношенні були школи в Шартрі, Ліоні, Реймсі і Фульді. Розвиток шкільного навчання сприяв появі в 12 столітті першого західноєвропейського університету  спочатку в Болоні, а потім - в Парижі. Університети формувалися і утримувалися феодалами, але викладачами в них були майже виключно ченці та священики. Окрім богослов’я та світських наук в них обов’язково викладалася і філософія. Здебільшого вивчення філософії зводилося, як і годилося на той час, до тлумачення біблійних текстів та вивчення патристики.

 

5.0. З філософської точки зору в схоластиці спочатку неподільно панував платонізм, на позиціях якого стояв Августин Блаженний та “Аріопагітики”, як тоді і зараз називаються  твори Петра Івера. Саме на основі платонізму (= неоплатонізму, августиніанства, аріопагітиків) схоласти розгортали систему християнського світогляду. Особливо видатними схоластами напрямку платонізму були Анзельм Кентерберійський (1033-1109), автор онтологічного доведення існування Бога, та Іван Феданца (Бонавентура), якого католицька церква оголосила “богословом серафімичним” (theologus sеrafimicae). [Бонавентура багато писав про ангелів-серафімів та оголошував світло, що дає нам можливість все бачити, загальною основою усіх речей.]

В 13 столітті, в наслідок хрестових походів, в Західну Європу проникають твори Арістотеля та арабська філософія. (Якраз араби зберегли і відродили у себе загублену було християнством античну культуру і філософію, що стало щонайважливішим фактором неймовірних державних і культурних успіхів самих арабів. Західна Європа знехтувала було античною культурою, розплатилася за це своєї відсталістю, а тепер зайнялася перекладом на свою мову Арістотеля з арабських текстів!) Але і “відроджений “ Арістотеля зусиллями церковників був зсхоластизований і поставлений на службу створення системи християнського світогляду. Найвидатнішими богословами- арістотеликами були Альберт Великий (1225-1274) та Фома Аквінський (1225-1275). За заслуги перед церквою першого було оголошено “Богословом всеосяжним” (Theologicus universalis),  а другого - “Богословом ангельським” (Theologus angelicae).

В цілому ж філософська думка періоду Середньовіччя була спаплюжена і занедбана. Про саму філософію тоді з презирством і погордою говорилося, що вона є прислужницею і рабинею богослов’я. (Philosophia est ancila theologiae).

 

 

6.0  Проте і в міцних обіймах церкви, в рамках самої патристики і схоластики,  філософія розвивалася і досягала нових успіхів. Так, на розвиток філософської думки  позитивно позначилась взаємна боротьба між собою  схоластів стосовно суті проблеми “універсалій” -  загальних (універсальних) уявлень і понять, що виражають заховану від безпосереднього спостереження суть явищ і речей. Реалісти, - Анзельм Кентерберійський, Бонавентура, Олександр Галльський та їх адепти, - йдучи за Платоном, твердили, що універсалії мають реальне ( звідсіль -їх називали реалістами) існування; що універсалії передують існуванню речей і явищ, існуватимуть і після зникнення речей та явищ. Номіналісти, - Росцелін (1050 - 1122), Дунс Скотт, Уїльям Оккам та їх адепти, -   заперечуючи реалістам, доводили, що реально існують лише конкретні речі та явища, а універсалії - то лише слова, то лише назви

(“nominae”, номіне - назви; звідсіль і назва: номіналісти). Проміжне становище між номіналісти і реалістами зайняли концептуалісти, представниками якого були Альберт Великий, Іван Сольсберійський, та інші. Вони говорили, що універсалії реально не існують ні в речах, ні без речей, бо вони - лише концепції, що створюються нашим розумом про речі та явища навколишньої дійсності. Цікаво буде знати, що Фома Аквінський, намагаючись примирити проблему універсалій з церковним ученням про Бога, пропонував прийняти, що універсалії існують в пам’яті Бога до виникнення речей, а після створення світу - в самих речах і, нарешті, з’являються в розумі людини та її словах.

Не дивлячись на схоластичну постановку і схоластичне вирішення
Посмотреть и оставить отзывы (86)

---

Последние публикации на сопряженные темы

С заутрени на парашу

Еврейская старина по Второзаконнику

История по  Священнику

Были ли церковные гонения в СССР?

Гибель империи: Российский урок и наглая ложь архимандрита Тихона (Шевкунова)

Пришествий на страницу: 4951

---