Проф. Дулуман Є.К.

 

Щоб зрозуміти місце і суть некласичної(посткласичної) європейської філософії нашого часу - а вся філософія нашого часу є некласичною - підійдемо до неї спочатку історично.

Основи європейської філософії закладено в античності стародавніми греками.

Особливості цієї філософії полягали в тому що вона:

1. Розмежувалась з релігійним світоглядом; поступки релігійному світогляду або змішування з ним завжди йшли на шкоду філософії, були, фактично, відступом назад, вульгаризацією власне філософії.

2. Основними і виключними проблемами філософії були кардинальні проблеми Онтології, Гносеології, Натурфілософії, Антропології,  Соціології, Аксіології, Футурології. З перерахованих проблем окремі філософи для своїх рефлексій обирали свої теми, а одиниці з них намагалися розглянути всі ці проблеми та свої відповіді на них привести в цілісну систему. Ці проблеми філософії Кант визначив як відповідь на такі чотири питання: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен робити у відповідності з моїми знаннями? 3. На що я можу сподіватися?  І, нарешті, 4. Що таке людина і в чому смисл її життя?

3. Філософія завжди давала людям раціональні знання, тобто довала інтелектуальні пояснення та аргументі на виправдання своїх світоглядних положень, апелювала до розуму, давала логічні пояснення навіть в тому випадку, коли  сама апелювала до ірраціоналізм та містики. Філософія завжди була формою и продуктом, як казав Дж. Локк, раціональних рефлексій, а не містичного прозріння чи надприродного одкровення; була продуктом інтелектуальним, логічно доказовим.

4. Європейська філософія проростала на ґрунті попередньої, аж до античності, філософської думки, не відкидала її, як то кажуть, з порогу, а, навіть критикуючи,  розвивалась в її рамках.

5. В своєму розвитку європейська філософська думка пройшла ряд історичних етапів. Кожний історичний етап  започатковувався ще в надрах попереднього і в свою чергу закінчувався лише тоді, коли вичерпував себе і в той же час давав основу появі та розвитку етапу наступного. Таким чином в еволюції європейської філософської думки від Гесіода аж до Маркса ми бачимо реалізацію діалектики протилежності та органічної єдності категорій історичного та логічного.

Таких історичних етапів в історії європейської філософської думки було п’ять.

1.Антична філософія свій початок брала в періоді кризи релігійного світогляду Стародавньої Греції часів Гомера та Гесіода;  за часів Сократа, Платона та Аристотеля досягла свого вищого, класичного рівня та приведена в систему 3-2 століття до нашої ери; а потім вичерпала себе стала вульгаризуватись, катастрофічно занепадати і в решті-решт була духовно і фізично остаточно християнством в 6-столітті .

2.Середні віки розірваний ланцюг історичного буття європейської філософської думки. Філософія була задушена і приватизована релігійно-християнсько-церковним світоглядом, перетворена на рабиню/прислугу богослов’я (philosophia est ancilla theologiae). Лопнув ланцюг філософських рефлексій.

3.Протягом 14-16 століть відбулося відродження античної філософії і її зміст відновлено, розвинуто та пристосовано до історичних умов і потреб Європи. Наступив період  Відродження,  період поновлення філософської думки і на її духовному ґрунті – період просвіти, культурного оновлення, модернізації..

4.Новий час (16 – 18 століття) призвів до виникнення і розвитку самостійної, власне, Європейської філософської думки. Ідеологічно вона була підготовлена діячами відродження і просвітництва періоду Відродження. А соціально, зумовлена станом соціально-економічного розвитку Європи, її потребами та можливостями для зросту продуктивності праці  шляхом технічного прогресу. А це вимагало розвитку наукових знань, самої науки, методологічну основу якої й створили діячі філософії Нового часу.

5.Німецька класична філософія – це вершина і завершення  розвитку Європейської філософської думки. В особі класиків німецької філософської думки (Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха і Маркса) проблеми, що їх ставила антична філософія були філософськи вирішені, її методологія використана і вичерпана. А в особі Маркса філософії вийшла за межі Європі на міжнародний рівень. Європейська філософії продовжує існувати і зараз, і зараз вчить мислити по-європейському, домінує в європейській культурі та світогляді.

6. Після періоду Німецької класичної філософії  в творчості філософів європейської культури/менталітету наступив період зниження рівня, дріб’язковості, зубожіння та занепаду думки. В філософії наступила пора некласичної або посткласичної філософії. Це – осінь європейської філософської думки, атмосферу якої можна описати такими словами О.С. Пушкіна

Уж небо осенью дышало,
Уж реже солнышко блистало,
Короче становился день,
Лесов таинственная сень
С печальным шумом обнажалась,
Ложился на поля туман,
Гусей крикливый караван
Тянулся к югу: приближалась
Довольно скучная пора;
Стоял ноябрь уж у двора.

Як ми вже знаємо після відходу класичних філософів до вічності після них завжди залишалися їх учні, які не тільки берегли але й тягнули, розтягували та розріджували думки великих людей. Так сталося і в часи некласичної, посткласичної філософії., коли діяли послідовники Канта (неокантіанці), Шеллінга (шеллінгіанці) Фейєрбаха (фейєрбахіанці) і послідовники Маркса (марксисти). Ці філософські спадкоємці намагалися або дивитися на сучасність очима померлих філософів, або ж в очах сучасності показати своїх вчителів живими. У нас немає часу поговорити про таких більш детально, хоча вони цього й варті, особливо кантіанці та марксисти. Звернемося до деяких, так би мовити, «чистокровних» представників некласичної/посткласичної філософії. Першим з них можна назвати Шопенгауера.

Артур Шопенгауер (Arthur Schopenhauer) народився 22 лютого 1788 року в прусському місті Данциг (зараз - польський Гданськ). Його батько був банкіром, а мате – відома німецька письменниця, що залишила після себе 24 томи своїх творів. Дитячі та юнацькі роки майбутнього німецького філософа були заповнені перемінами місць. Після початкового навчання в Данцигу батько завіз 9-річного Артура  його у французький Гавр і залишив його там у свого знайомого. Тут Артур навчався в гімназії, а в 1803 році переїхав до англійського Уїмблдону, де продовжив вчитися в середній школі. В 1805 році він повертається в Німеччину і в Гамбурзі знайшов собі роботу в торговій конторі, в 1807-1809 одержує середню освіту і вступає на лікарський факультет Гетінгенського університету, а через рік переходить на філософський факультет того ж університету. Але наступного року перебирається в Берлін і вільно слухачем відвідує лекції філософа Фіхте та видатного історика і релігієзнавця Ф. Шлейєрмахера. В 1812 році заочно закінчує Ієнський університет, подає туди дисертацію «Про чотироякий закон достатньої підстави», за яку йому 1813 році присуджують вчену ступінь доктора філософії.  Після успішного захисту докторської дисертації Артур Шопенгауер розширює аргументацію та зміст своїх дисертаційних  ідей і в 1819 році видає свій головний філософських твір «Світ як воля та уявлення». Утвердившись в суспільній думці як оригінальний філософ, він в 1820 році пробує стати викладачем Берлінського університету. Тут же, в сусідній аудиторії уже два роки читає свої лекції великий філософ і талановитий лектор Гегель. Чи то Шопенгауер був поганим викладачем, чи то він потьмянів в променях слави Гегел, але фактом було те, що на лекціях у Гегеля було сотні студентів, а у Шопенгауера – до десяти. Шопенгауер заздрив, злився і виливав свою епатажну зневагу до Гегеля в своїх лекціях, що ще більше відвертало студентів від його лекцій. Шопенгауера звільнили з університету, але він залишився жити в Берліні. В 1831 році в Берліні спалахнула епідемія холери. Шопе5нгуер панічно тікає до Риму, а пересидівши епідемію до Берліну не повертається, а поселяються в Франкфуркт-на-Майні, живе в самотності, записує та частково видає  свої думки. Слава «крупного німецького філософа» до Артура  Шопенгауера  прийшла і послідовники у нього появилися лише після його смерті, що сталася  21 вересня 1860 року.

Філософська доля Шопенгауера багато в чому визначалась його характером. Він був заздрісним честолюбцем, підозріливий, різкий в судженнях заздрісний. Брак спілкування з друзями він компенсував читанням філософських книг та романів. В розповідях про самого себе він писав: «Якби в світі не було книжок, як давно б упав у відчай». Він з захопленням читав і поділяв погляди Платона, Канта, Упанішади та інші книги про буддизм. В його кімнаті були портрети  любимих філософів,  статуетка Будди. Його філософію дослідники визначають, як ідеалістичну, ірраціональну, песимістичну, волюнтаристську, містичну.

Вихідними позиціями  філософії Шопенгауер було вчення Канта про дійсність, яку показується нам у відчуттях (феномен) і якою вона є насправді, сама-в-собі (ноумен), а також вчення Платона про душу, домінуюче місце в якій займає воля. Виходячи з цього Шопенгауер вчив, що через почуття природа для нас є образними уявленнями. Що ж стосується природи самої-по-собі, то для Канта вона була недоступним Ноуменом, а для Шопенгауера стала не чим іншим як Волею.   Звідсіль і назва його твору: «Світ як воля та уявлення».

Воля, за Шопенгауером, - одна з сторін психічної діяльності людини; в ній сутність і вияв людини. А зовнішній світ для людини – це її уявлення. В той же час Воля, за думкою філософа, - це внутрішня сутність всіх сил, що творять світ, всю дійсність. Все існуюче, таким чином, є ні що інше як Воля, що об’єктивує себе, втілюється, в основними параметрами дійсності, тобто – Простором, Часом та Рухом. Для нашого пізнання Воля постає у вигляді об’єктів, обумовлений ступенями та мірою об’єктивізації Волі. Таким чином мі пізнаєм лише в втілення Воля, а сама ж Воля залишається для нас непізнаванною.

В творчості філософа Воля оголошується не лише першопочатком світу, а й рушійною причиною всіх явищ у світі. Вона, Воля  своїми власними - нічим не обмеженими, нічим не спричиненими - «хотіннями» породжує всі явища, процеси і уявлення про них. В природі, в її предметах та процесах,  воля проявляє себе в чотирьох (чотирояких) видах (Звідсіль і назва одного з початкових творів Шопенгауера, його докторської дисертації. «Про чотироякий закон достатньої підстави.»). Нежива (неорганічна),  природа, за Шопенгауером, інертна і несуттєва. Рух і різноманітність в цій природі є продуктом нічим не обумовленої  волі. А все, що відбувається в світі рослин, тварин та людей – є породженням тої ж волі, яку Шопенгауер конкретизує, як «воля до життя».

Поділяючи вихідні принципи чотирьох благородних істин[1]  буддизму Шопенгауер притримується і пропагує песимістичні погляди на світ. У відповідь на лозунг Лейбніца про те, що наш світ є найкращим з усім можливих світів, Шопенгауер оголосив свою «максиму»: «Наш світ є найгіршим з усіх можливих світів».Під впливом буддизму філософом  дотримувався поглядів на кругообіг життя і перевтілення душ. Варто зазначити, що Шопенгауер став одним з успішних пропагандистів буддизму в європейській культурі. Між іншим, варто зазначити, що Шопенгауер був атеїстом і сприймав вчення буддизму як один з видів атеїстичної релігії. Цей атеїзм він вбачав в тому, що смисл життя буддизм вбачав в досягненні нірвани, тобто зникнення в небутті. Він також, всупереч очевидності, заперечував існування в буддизмі богів як живих та особистих істот. Ці погляди Шопенгауера до цього поділяють християнські богослови та значна частина релігієзнавців, що невірно, що суперечить дійсному стану речей в буддизмі.

Критикуючи всіх і вся з сучасних йому філософій за мовну тарабарщину та неохайність сам Шопенгауер в своїй філософській творчості показав неперевершені взірці мовної культури і досконалості.  Особливо йому вдалися тези та стислі вислови про різні сторони особистого і суспільного життя людини, що втілилися в його творах «Афоризми життєвої мудрості», «Parerga, und Paralipomena» (1841) та «Вірші». Наведемо декілька його висловів, що стали крилатими у всій європейській культурі:

За свого життя занадто самолюбивий та занадто славолюбний Шопенгауер був майже непомітним своїми сучасниками. Широке  визнання та відносна слава не застало його в живих. Після смерті у Шопенгауера появились послідовники и продовжувачі його філософської творчості. В філософії його найближчим, можна сказати – безпосереднім послідовником був Є. Гартман, філософія Шопенгауера певними нитками пов'язана з «Філософією життя» Вільгельма Дільтея (1834 – 1911) і Анри Бергсона (1859 – 1941), справила влив на концепцію «воля до влади» Фрідріха Ніцше (1844 – 1900). Композитор Рихард Вагнер ( 1813 – 1883) посвятив Шопенгауеру свою тетралогії «Кільце нібелунгів», ряд письменників (Ф.Кафка, Томас Манн, Л. Толстой) віддали належне літературній майстерності німецького філософа. Палким прихильником Шопенгауера був неперевершений класик і стиліст російської поезії А. А. Фет, який переклав з німецької  і видав російської мовою його твір «Мир как воля и представление».

---

[1] Перша благородна істина буддизму гласить: «В світі панує страждання»; друга – «Причина страждань – в бажаннях»; третя – «Щоб врятуватись від страждання, слід придушити бажання»; четверта: «Звільнитися від страждань можна лише вісімковим шляхом спасіння, яких показую буддизм».