Дулуман Е.К.

 

 

Тема 5. 

    ЗМІСТ:

 

5.1а.  Епоха Відродження – зокрема її філософи, просвітники, митці і вчені – пробуди відчуття гідності кожної людини (Гуманізм); відкрили очі на дійсне, не заслані містикою і релігією, бачення оточуючої дійсності (Натурфілософія); підняла рівень знань та вселила оптимістичні погляди на повсякденне життя-буття у простих людей (Просвітництво). В решті-решт це привело до пробудження активності мас всієї Європи. Розпочалося все це з знайомства широких мас зі змістом Біблії, усвідомлення суті християнського світогляду, та викривлення останнього у викладі католицької церкви. А це призвело до виступів проти  церкви, до спроб «очищення» християнства від церковних заблуджень, до спроб реформи церкви. – до Протестантизму і, нарешті, до повстань та революційних рухів.

5.1б.  Захитались трони абсолютних монархів. На початку 17 століття в Швейцарії та Голландії встановлено республіканську форму правління. В 16459 році революційні маси публічно стратили англійського короля Карла І Стюарта, а в 1793 – французького короля Людовіка XIV Бурбона. Феодали (дворянство) остаточно відтіснені на маргінальні позиції соціально-політичного та соціально-економічного життя. Епоха Середньовіччя остаточно і безповоротно відійшла в минуле. Наступила епоха Нового часу.

Новий час – це час приходу до влади і панування середнього класу, класу буржуазії. Це також час бурхливого розвитку науки, а на її основі – прикладних знань, всебічне застосування нових технологій виробництва товарів і небаченого зросту продуктивності праці…

5.1в.   В ідеологічному плані наступ Нового часу було підготовлено творчою діяльністю, перш за все, - філософів-просвітників епохи Відродження. І добавимо. Бурхливі процеси змін в політичній, культурній та науковій сферах духовного життя Нового часу спирались, перш за все, на стан та рівень розвитку тогочасної філософської думки.

Зазначимо також, що філософія була не лише ідеологічною основою прогресивних змін в Новому часі, але й передувала цим змінам.. Новий час наступив спочатку в духовній сфері, а вже потім – в реальній тогочасній дійсності. Якісно новий етап наступив також в самій філософії, в її змісті та у спробах по-новому вирішувати ряд проблем. Серед цих проблем на переш місце висуваються проблеми пізнання (Проблеми Гносеології). Як окрема філософська проблема Теорія пізнання розпочинається розроблятися саме філософами Нового часу. Всі видатні філософи того часу, починаючи з Фенсіса Бекона и впритул аж до класиків німецької філософії свої головні проблеми присвячувати саме проблемам пізнання (Методології наукового і філософського пізнання), змісту результатів пізнання, знань.

 

Початок філософія Нового часу покладено англійським філософом, суспільно-політичним та культурнім діячем  Френсісом Беконом Веруламським ( 22 січня 1561 –  09 червня 1626).

 

1. Життя і творчість Фенсіса Бекона.

5.2.1аб.  Френсіс Бекон народився в сім’ї придворного чиновника в 1561 році Вищу освіту одержав в Кембриджському університеті, після закінчення якого працював клерком в паризькому посольстві Англії. Повернувшись в Лондон, проходить там юридичну практику і, нарешті, стає депутатом англійського парламенту. Поряд з виконанням службових обов’язків в паризькому посольстві, в юридичній конторі та в парламенті Френсіс пише і публікує ряд філософських нарисів, як-от: «Етичні та політичні нариси» (1797), «Про успішність наук» (1605), «Історія життя та смерті», «Думки и спостереження», «Дванадцять положень про витлумачення природи».  В «Нова Атлантида» філософ описав , яким, за його уявленнями, має бути ідеальне суспільство, де під керівництвом філософів – «Дома Соломона» - всі люди щасливі. Твір було написано під впливом міфу давньогрецького філософа Платона про життя мешканців острова Атлантида, який начебто затоплений морем. Про наслідування Платону свідчить назва твору Бекона - «Нова Атлантида». В 1618 році Френсіса Бекона обирають/призначають лорд-канцлером Англії з присвоєнням звання барона Веруламського. Незабаром заздрісна придворна верхівка висуває проти барона Веруламського необгунтовані звинувачення, що примушує ображеного філософа подати у відставку. При цьому він зрікається всіх державних посад, усамітнюється і присвячує решту свого життя філософії, літературі та науці. Протягом своєї короткої, але надзвичайно плідної творчої діяльності Френсіс Бекон дописав і опублікував анонімно ряд геніальних п’єс, авторство яких було приписано своєму сучаснику – провінційному актору і власнику шапіто Уїльяму Шекспіру.

В цей же час Бекон написав і опублікував ряд важливих філософських творів, найбільш значними серед яких були: «Велика відбудова наук» (1623. Російською мовою  - Великое восстановление наук), що складалось з двох частин: «Про гідність і збільшення наук» (О достоинстве и увеличении наук) та «Новий Органон».

 

5.2.2.  Френсіс Бекон – сенсуаліст, емпірик і матеріаліст – особливу увагу звертає на методологію, як щонайважливішу гарантію одержання та збагачення достовірних знань. Він вважає, що для його часу метод наукового дослідження, що його запропонував Аристотель в своєму творі «Органон», застарів. Свій же твір з методології наукового дослідження Бекон назвав «Новий Органон», в якому пропоную замість дедуктивного методу, запропонованого Аристотелем, запровадити метод індуктивний. (Дослідники історії Логіки вважають Бекона творцем Індукції).

Об’єктом пізнання, за Беконом, є природа; завданням пізнання – дослідження предметів та явищ природи;  мета пізнання – панування людини над силами природи. Філософ пропонує виключити зі сфери наукового пізнання теологію. Бекон був прибічником «Теорії двоїстої істини», згідно якої науки і у релігії різні сфери існування і знання. Бог і душа людини, говорив Ф. Бекон, є предметом релігійної віри, а не наукових знань. Релігія ніяким чином не повинна втручатись в сферу наукових знань, а наука не повинна братися за вирішення проблем релігійної віри. «Віддайте вірі те, що належить релігійній вірі, а науці те, що належить виключно їй», - часто говорив філософ, посилаючись на слова євангельського Ісуса Христа: «Віддавайте кесареві – Кесарю, а боже – Богу» (Євангеліє від Матвія, 22:12; від Марка, 12:17).

В пошуках істини, писав Бекон, приймає участь і розум людини, і його почуття. Але вихідним початком наших знань виступають почуття. Завдання ж розуму полягає в тому, щоб, перш за все, застерегти людину від заблуджень і поспішних висновків. Перш ніж приступати до пізнання природи – а вона, нагадаємо, є єдиним гідним об’єктом наукового дослідження, - потрібно, писав філософ, застрахувати себе від помилкового підходу. Цю помилковість він вбачав у накопичених вад минулого, і перш за все – в сутності системи традиційного і схоластичного (середньовічного) мислення.   

Як філософ Френсіс Бекон вважає, що пізнанню і здобуттю нових знань людині заважають такі чотири головних фактори, які він називає ідолами або примарами («призраками», «фантомами»): 1. Примари роду; 2. Примари печери; 3. Примари базару і 4. Примари театру.  Перші два ідоли/примари притаманні самій природі людини, а решта два – набуваються ними в процесі збільшення та схоластичного навчання.

Примари роду вкорінені в саму природу людини, а саме – в особливостях і обмеженості її розуму, в особливостях і недосконалості її органів відчуття. Сліпо довіряючи своїм відчуттям, людина починає хибно вважати себе істинною міркою  всіх речей. Бекон при цьому застерігає від сліпого наслідування висловлювання Протагора який говорив: «Людина є мірилом всіх речей». А сліпо довіряючи своєму розуму, людина може забути, що його розум подібний до погнутого дзеркала, яки викривлює зображення і добавляє до відображуваного свою криву природу.

Примари печери виникають завдяки індивідуальним особливостям людини, тим чи іншими специфічними  соціальними умовами, які примушують спостерігати і бачити природу немов би зі своєї печери. Цей вид «печерності», «ідолатрії» (ідолопоклонства) можна здолати лише шляхом врахування колективного спостереження і загальнолюдського досвіду.

Примари базару нав’язуються формами спілкування і союзу між людьми. В  сфері цих примар  велику роль відіграє мова, залишки традиційних та застарілих понять, поговірок, крилатих фраз, гасел.  Для здолання примар базару вирішальне значення має боротьба проти пустодзвонства,  запаморочливих абстракцій, схоластики та показної вченості.

Примари театру   засновані на сліпій  вірі до слів авторитетів, до попередніх філософських, богословсько-схоластичних систем, які в побудові своїх умовиводів за аналогією нагадують твори, що розігруються в театрі. Сліпо слідуючи авторитета древніх, людина сприймає світ не таким , яким він є насправді, а викривлено, - з засад нав’язаного їй  упередження.

 

Бекон твердо стояв на позиціях сенсуалізму, а звідсіль й емпіризму. Він вважав, що почуття постачають нас вірними уявленнями про дійсність; що знання здобуваються нами досвідним (емпіричним) шляхом. «Лише відчуття, писав він, - може судити про досвід, а досвід, в свою чергу, знаходиться в самому предметі». Завдяки інформації почуттів в свідомості людини формуються спочатку узагальненні уявлення, а потім – поняття. Звідсіль, образи предметів , входячи через органи відчуттів, не зникають, а зберігаються душею, яка може ставитися до них трояким чином: або збирати їх в пам’яті, або наслідувати їм в уявленнях, або, нарешті, переробляти їх в розсудку. На цих трьох властивостях людської душі, згідно Бекону, засновуються підрозділи наук. Пам’ять є основою історичних наук, уявлення – поезії, а розсудок – філософії.

Будучи послідовним сенсуалістом, Бекон в той же час застерігав дослідників від крайнощів як проти накопичення повідомлень дише з досвіду, так й пізнання природи виключно розумом. Наука, стверджував він, виходить з досвіду, але не зациклюється на ньому. Стихійний, не цілеспрямований досвід не дає людині знання. Емпірик, що задовольняється лише накопиченням досвідних фактів, Бекон уподібнював мурасі, яка з кусочків листочків може нагромадити рихлу купу, а раціоналіста, яких шляхом «внутрішнього» роздуму шукає істину, - павуку, який витягує павутину зі свого заднього проходу. Справжній же вчений подібний до бджілки, яка з багатьох і різних квіток збирає нектар, перероблює його в собі і видає живильний, солодкий мед.      

Маючи власні, відмінні від інших, погляди на сутність пізнання та виходячи з них, Френсіс Бекон, одначе, основну увагу приділив не стільки повному розкриттю суті своєї гносеології/епістемології, походженню ідей та їх співвідношенню, а створенню методу пізнання природи, набуття достовірних знань про неї. Знання природи, за Беконом, це знання причин тих явищ, що відбуваються в природі. А такі знання здобуваються лише емпіричним шляхом. Істина, говорив філософ, з’являється нам «не як авторитет, а як дочка часу». А тому він різко виступав проти застарілих авторитетів і дедуктивних умовиводів ( висновків від загального до часткового), які ніяк не можуть привести до якісно нових знань. Навіть найдосконалішим чином побудований логічний дедуктивний умовивід може витягти з посилань лише те, що в них уже є. Більше того, дедукція рішучим чином виключає все нове, до цього часу невідоме, оскільки в кращому випадку користується вже давно установленим, всім відомим. Лише індукція (від часткового до загального) може дати людині нові знання. Але для індуктивного узагальнення потрібна ефективна методика збору фактологічного матеріалу. Для досягнення цього Френсіс Бекон радить науковому досліднику збирати данні і розміщати їх в чотирьох видів таблиць. В першу, таблицю позитивних інстанцій, записувати випадки наявності досліджуваної ознаки, наприклад – певного рівня тепла. В другу, таблицю від’ємних інстанцій,, зазначати всі випадки відсутності потрібних ознак. В третю, таблицю ступенів чи порівнянь, записувати міру проявлення зазначених ознак явищ чи предметів. Зібраний та розкладений таким чином матеріал , нарешті, відбирається і записується в четверту – таблицю прерогативних інстанцій, за показниками якої, власне, і вивчається предмет наукового дослідження. Слід сказати, що рекомендації філософа щодо таблиць знайшли і до цього часу знаходять широке застосування в наукових дослідженнях та експериментах.

 

Рене Декарт народився в 1596 році в сім’ї дрібного чиновника на далекому заході Франції, недалеко від сучасного міста Тур. Після закінчення єзуїтського коледжу Рене найнявся в солдати, а потім став писарем спочатку в армії французького, а потім баварського королів. Разом з армією Декарт мандрував по всій Західній Європі. В мандрах він, за його ж словами, «вивчив Велику книгу світу – Природу», багато читав, а при нагоді спілкувався з сучасними йому вченими та філософами. Лише в 34-річному віці (в 1628 році) він вперше усно виклав підсумки своїх філософських роздумів високо освіченому та дуже впливовому на той час паризькому кардиналу Баньо. Останній радісно підтримав філософа і посприяв публікації його перших творів. Через рік, в 1629 році, Декарт поселився в Голландії і присвятив себе виключно науковій роботі. Він став людиною, яких з нічого зробив сам себе, став справжнім  selfmaking man. За 31 рік безперервної роботи, переслідуваний католицькою та протестантською церквами, він зробив та описав ряд наукових відкриттів, які увійшли в золотий фонд знань людства. Їм одноособово відкриті і сформульовані закони:  Інерції, Переломлення та відбиття світла, Збереження та виміру руху, Алгебри змінних величин, Умовних рефлексів у тварин, вів використанні в фізиці та математиці позначення вісі координат X, Y, Z і багато іншого. Він створив філософія, яка ще за його життя стала домінуючою в думці Європи, філософську школу і направлення, що стали називатись його ім’ям  - картезіанство (від латинської назви прізвища Декарта – Де’Карт -  Cartesius). Він вів постійну і велику переписку майже з усіма своїми великими сучасниками. І це при всьому при тому, що Декарт не був людиною богатирського здоров’я. 11 лютого 1650 року, на 54 році життя його слабкий організм звела в могилу невеличка простуда на туманних вулицях Стокгольма…

 

Видатний французький філософ Рене Декарт був дуалістом, - вважав, що в світі існують незведені один до одного два першопочатки (субстанції): матерія і дух (мислення). Людина може пізнавати лише світ матеріальний. Світ же духовний має сприйматися на віру, хоча сам філософ невдало намагався раціонально довести існування Бога і Душі. В цьому плані Декарт увійшов в історію як один з творців онтологічного доведення існування Бога, зміст якого ми детально будемо розглядати в курсі «Філософія релігії». А тепер зосередимось на викладі поглядів Декарта на сутність пізнання людиною світу матеріального.

 

Декарт вважав, що увесь реальний світ заповнений матерією[1]. Філософ заперечував існування пустоти (такого місця, де б не було матерії[2]); вважав, що матері. Можна ділити до нескінченно малих величин. Все в світі, за Декартом, утворюється завдяки руху матерії, а тому все в матеріальному світі можна звести (редуцірувати) до механічного руху (переміщенню в просторі); заперечував можливість спокою матеріальних частинок, оскільки все в світі знаходиться в русі, оскільки рух – невід’ємна властивість  матерії.

Декарт постійно прагнув, але так і не зміг, пояснити механічним рухом загадки психіки людини, сутність самої думки, уявлення. А тому поруч з матерією він змушений був допустити існування особливої «субстанції», що мислить і немає нічого спільного з матерією. Такою субстанцією він оголосив Бога, душу (психіку) людини і саму думку, уявлення (воображение). Таке допущення привело Декарта до висновку, що Бог якимось чином створив матерію або, принаймні, якимось чином уже наявну матерію привів в рух, після чого перестав втручатися в процеси матеріального світу. (Це були погляди класичного Деїзму) А допущення існування Душі давало додаткові виправдання для раціонального пояснення процесу пізнання. При цьому філософ допускав існування вроджених ідей (за взірцем Платона), завдяки чому людина набуває достовірних знань виключно розумом на основі чіткого (ясного) і дедуктивного логічного міркування. Згодом Декарт звернувся до пошуків доведення існування Бога, удосконаливши Онтологічне доведення Анзельма Кентерберійського.

Таким чином, філософію Декарта можна кваліфікувати як дуалістичну (Дуалізм), оскільки він в основі дійсності вбачав дві незалежні одна від одної першооснови світу: матерію і дух. При цьому він підкреслював, що дійсний, механічний за своєю суттю, світ відображується в почуттях людини суб’єктивно, з привнесенням того, чого в цьому світі немає. «Я не вбачаю в тілах нічого іншого, окрім величини, фігури та руху їх частинок, - пише філософ. – Однак, я хочу пояснити ними природу світла, тепла та всіх інших чуттєвих якостей, здогадуючись, що всі ці якості знаходяться в наших відчуттях як ото лоскоти чи біль, а не в самих об’єктах, що нами відчуваються, в яких немає нічого, окрім певних фігур і руху, що викликають відчуття, які ми називаємо світлом, теплом лоскотами, біллю та подібне»[3] .

В галузі гносеології Рене Декарт свою увагу зосереджував не стільки на сутності та змісті пізнання, скільки на його методології. Перший написаний і опублікований в 1628-1629 його твір називався: «Правила для керівництво розумом», а свої головні твори філософ назвав: «Роздуми про метод» и «Принципи філософії», в яких домінуюче місце займає та ж сама методологія наукового пізнання.

 

Декарт визнавав, що існують та в філософії обмірковуються чотири способи пізнання світу, але сама істина відкривається лише розуму. Він пише: Ми володіємо лише чотирма здібностями, які можемо при цьому використовувати, а саме: розум, уява, почуття і пам’ять. Правда, лише один розум здібний осягнути істину» (Правила для керівництва розумом», правило 12). 

На відміну від сенсуаліста, емпірика та прибічника індукції Фенсіса Бекона  його молодший сучасник Рене Декарт був раціоналістом, логіцистом і прибічником дедукції. «Під дедукцією, - писав він, - ми розуміємо все те, що з необхідністю виводиться з чогось достовірно відомого» Вчений і філософ був переконаний у всемогутності розуму, хоча свої роздуми про метод пізнання дійсності розпочинає із закликів піддавати все сумніву. Але його заклик до сумнівів мав не самодостатнє значення (Декарт ні в якому разі не був скептиком!), а був лише методологічним прийомом. Головним, а то й винятково єдиним знаряддям пізнання  філософ вважав розум людини. Проте сам розум, зазначав Декарт, має справу з ідеями різного значення: одні з них вродженні, іншу – набуті з досвіду. Вродженні ідеї не можуть піддаватись сумніву. Вони абсолютно істинні. Серед таких незаперечних істин є ідея Бога. «Бо я получив її не через відчуття, вона прийшла до мене всупереч моїм очікувань… Також  невірно, начебто я її вигадав… Залишається лише одно: вона мені вроджена так само, як мені вроджена ідея мене самого».

Вродженими є також вищі логічні математичні ідеї. Ці  вродженні ідеї сприймаються людиною інтуїтивно і в той де час їх істинність можна довести розумом. В своєму творі «Правила для керівництва розумом» він писав: «Під інтуїцією я розумію… поняття ясного і уважного розуму, настільки просте й чітке, що не залишається жодного сумніву в тому мислиться нами, чи, що одне і те ж, усталене поняття ясного й уважного розуму, що породжуються лише світлом розуму і завдячуючи своїй простоті більш достовірно, аніж сама дедукція». Таким інтуїтивним і в той же час доказовим є відоме декартівське положення: «Оскільки я мислю, то я існую» (“Cogito ergo sum”)  Ось як Декарт підводить читача до цього положення:

 

 

 

Не можна заперечувати «Я існую», бо таке заперечення здійснюється в процесі існуючої  думки. Другими словами: не думаючи не можна думати: «Я не думаю».

Виходячи з «Я мислю» і подібних йому інтуїтивних та раціональних думок, Декарт будує всю свою Теорію пізнання. Він вважав, що з істинних і ясних перед посилок завжди шляхом дедуктивного метода логічно можна виводити (добувати) ліші істинні знання. Для нього взірцем ясного і переконливого добування та структурування знань була геометрія, яка з декількох ясних постулатів Евкліда шляхом дедуктивних  умовиводів розкриває нам всі знання про простір, його сутність і структуру.

 

 

 

Головні положення свого методу Декарт сформулював в наступних чотирьох правилах. Ось як про це пише сам філософ: 

 

Отже, основні вимоги і зміст методологі. Декарта полягають в наступному:

 

 

Від Декарта у всі природничі науки та в педагогіку увійшла вимога: «Завжди належить йти від відомого – до невідомого, від простого – до складного і від абстрактного – до конкретного».

 

Поклавши в основу свого філософствування метод дедукції, Декарт з необхідністю став на позиції послідовного, навіть – крайнього раціоналіста. В його філософії все повинно було мати переконливі раціональні докази; філософія, істина, правда мали оправдати себе перед судилищем розуму. Навіть для існування Бога Декарт, будучи віруючою людиною шукав раціональне виправдання. Послідовники Декарта, картезіанці, намагалися в цьому плані не зрадити свого вчителя. На тлі філософських шкіл і серед них картезіанство завжди відрізнялось крайнім раціоналізмом.

Сам Декарт, а за ним і всі картезіанці, були непослідовними у вирішенні проблеми співвідношення духу і матерії.  Одна частина картезіанців, особливо падке Мальбранш, вчення Декарта звели до чистого ідеалізму., не лише принизивши матерію, а й ліквідувавши її. Сам Мальбранш, один з найбільш відомих послідовників Декарта, писав: «Істинний Бог є єдиною причиною всього існуючого»; існування матерії обумовлено тим, що «Бог безперервно створює її в одному й тому ж місці».

Друга частина картезіанців розвивала наукові основи свого вчителя, твердо і послідовно перейшла на позиції матеріалізму. Серед таких картезіанців значну роль в розвитку європейської культури відіграв Бернар де Фонтанель (1657 – 1757). Він виступив як талановитий і блискучий пропагандист наукових знань. Його літературно неперевершена майстерність сприяла тому, що аж до 2о століття в Європі не було інтелігентної людини, яка б не захоплювалась Фонтанелем і не прочитала його книги «Бесіда про множинність світів» (1686). Книга філософа «Історія оракулів» (1687), в які добротно підібрано і талановито розвінчано різноманітні види передбачень, пророцтв, чар та заклять і наш притлумлений вік не втратили свого значення. Фонтанель навіть піддав неспростовній критиці ті докази існування Бога, як висунув його вчитель – Декарт. Інший картезіанець – Балтазар Беккер (1634 -1698) проти марновірств і чорнокнижжя випустив в чотирьох томах книгу «Зачарований світ». Не зайве буде згадати картезіанця Гендріка де Леруа (1598 – 1679), котрий, спираючись на Декарта, зайняв позицію войовничого матеріаліста і став справжнім попередником французьких матеріалістів, просвітників та атеїстів 18 сторіччя.

Неперехідне і до цього часу значення для філософії і науки розробка картезіанцями проблем Логіки (Логіка Пор-Рояль). Центром розробки цієї логіки, а також наукових ідей Декарта, стало янсеністське абатство Пор-Рояль, де ченцем-янсенітом провів останні дня свого життя знаменитий учень Декарта Блез Паскаль (1632 – 1666).  Нащадкам, вірніше – всьому людству в спадок Блез Паскаль передав не лише свої геніальні відкриття в галузях фізики та математики, але також філософські роздуми «Думки Паскаля», якими молодь зачитується до сьогоднішнього дня.

Томас Гоббс народився в сім’ї священика й виховувався в дусі релігійно-ідеалістичного світогляду, хоча, як філософ, став матеріалістом і переконаним атеїстом. Він вважав духівництво головною причиною сварок в суспільстві на невігласності мас. Проте Гоббс не заперечував тоді позитивної ролі релігії в моральному вихованні, релігії – як ефективного знаряддя управління віруючими.

За своє довге, 92-літнє (1588 - 1679) життя Томас Гоббс написав багато наукових та філософських праці. Головні з них були привчені проблемам людини («Про тіло» «Про людину», «Про громадянина») і суспільства («Бегемот», «Левіафан»).

 

Гоббс надавав великого значення науці, оскільки вона єдина дає нам можливість передбачувати, а отже – ефективно діяти. Вказуючи не безсумнівно позитивні в його час наслідки розвитку науки, що призвело до запровадження у виробництво техніки та покращання буденного життя людей. Він писав: «Лише філософія є сприяла впровадженню цих надбань».

 

Як і Френсіс Бекон, Томас Гоббс найважливішим завданням філософії вважав створення нового, відповідного вимогам його часу, методу осягнення істини. Але на відміну від Бекона Гоббс вважає, що таким методом може бути лише раціональне мислення. Він пише: «Логікою ми запалюємо Розум». Для нього філософське мислення співпадає з мисленням раціональним, логічним.  «Філософія, - пише він, - це раціональне мислення».

Будучи раціоналістом, Томас Гоббс в той же час залишався послідовним матеріалістом. Матерія, за його вченням. Є вищою та єдиною «Субстанцією», яка відображується в свідомості людини. Оскільки філософ визнавав ли єдиної, неподільної та домінуючої основою всього існуючого, то з цієї точки зору він, на противагу Декарту, був моністом. Розвиваючи своє вчення про матерію, він нещадно критикує Декарта за попущення останнім окрім субстанції матеріальної, ще й субстанцію духовну. Поряд з цим він піддає всебічній і переконливій критиці докази існування Бога, що їх викладав його великий французький сучасник.

Людина за своєю природою, доводить Гоббс, - недобра і зла істота. Своє розуміння людини він висловив афоризмом, що широко увійшов в культуру: «Homo homini lupus est» (Людина людині – вовк). Лише завдяки суспільно-державному насильству людина може жити в спілкуванні з собі подібними, вести себе добропорядочно по відношенню до сородичів. Ось чому насильство держави над суспільством и людиною Гоббс називає великим благом для самої людини. А захист держави, яке є єдиним, що забезпечує людині справедливість, він оголошує найвищою доброчинністю. Лише з виникненням держави, пише філософ, виникає мораль, культура і цивілізація.. Без держави люди перетворюються в хижаків, в тварин. Гоббс в той же час вважав справедливим насильницьку зміну суспільного устрою, виправдовував революції.

 

 

Хоча у Гоббса немає широкого висвітлення розуміння ним теорії пізнання, він слідом за Беконом, з яким дружив і переписувався особисто; слідом за Декартом, з публікаціями та оточенням якого був близько знайомий, вважає щонайважливішим завданням своєї філософії утвердити новий спосіб мислення, нову Логіку. Без строгих правил мислення, говорив він, легко заблудитися в пошуках істини В створенні своєї теорії пізнання він враховує незаперечні досягнення своїх великих сучасників – сенсуаліста Бекона та раціоналіста Декарта., але прагне уникнути їх однобічності.

Гоббс заперечує існування вроджених ідей, визнавала які і оберталася  навколо яких філософія картезіанців. Гоббс вважає, що пізнання оточуючої дійсності розпочинається з відчуття.  Оточуючі нас тіла виявляють себе через свої акциденції (різноманітні, випадкові прояви): спокій, рух, колір, твердість і багато інших зовнішніх форм.

Акциденція, писав Гоббс, «є форма в якій  оточуючі нас тіла показуються нам (діють на нас);  …є здатність тіла, завдяки наявності яких вони (тіла) заявляють нам про себе…  Ми визначаємо акциденцію як форму нашого сприйняття зовнішнього нам тіла». Дія зовнішнього до нас об’єкта, тіла, через наші нерви переноситься в наш організм до мозку і серця. Сприймаючи ці імпульси від зовнішніх предметів, людина складає собі уявлення про самі предмети. Гоббс при цьому застерігає від ототожнення наших відчуттів з зовнішніми предметами. Бачене нами Сонце, пише він, це не те Сонце, яким воно є насправді поза нашими відчуттями.

Знання природи лише через відчуття, допомагаючи людині орієнтуватись в оточуючому середовищі, не дає справжнього знання. «Знання» через відчуття властиве й тварині. Але людина має йти дальше сприйняття світу відчуттями. За Гоббсом, пізнавання буття речі засновані на відчутті та споминах (див. нижче) переедує пізнанню самої сутності речей. Останнього ми досягаємо лише за допомогою розуму в філософії.  «Метод у вивчені філософії, - писав він, - є найкоротший шлях до того, щоб на підставі причин прийти до пізнання дій и на підставі знання дій прийти до пізнання їх причини».

Далі філософ намагається прослідкувати шлях, в процесі якого людини приходить від відчуттів до пізнання справжнього стану речей. Шлях цей, за Гоббсом, послідовно пролягає через мітки, знаки, імена та силогізми (умовиводи). 

  Відчуття дають людині інформацію про послідовність полій, про причинні зв’язки між ними. Ланка цього усталеного зв'язку може служити МІТКОЮ, що викликатиме в пам’ятку згадку про ланцюг подій і служитиме сигналом прийдешних подій. Так, хмари і початок спалаху блискавок може стати для людини ознакою, міткою, наступу дощу. Але мітки – це справа особисто моєї пам'яті і мого особистого передбачення.

Для того, щоб ці мітки можна було передати іншим, вони, мітки, обов'язково мають бути якого означені, мають набути форму ЗНАКІВ. Врахуйте, що знаками  позначаються не явища природи, а наші мітки, наші спогади про ці явища. Різниця між мітками і знаками полягає в тому, що перші мають значення лише для мене, а другі – призначаються для інших, для всіх.

Знаками суб’єктивних міток стають ІМЕНА (назви). Гоббс зауважує, що імена, якщо іх брати самих по собі, - це майже мітки, але в словесній формі. Функцію знаків,що передають знання від однієї людини до іншої, імена виконують лише в тому випадку, якщо їх оголошують в певному порядку, тобто, якщо за їх допомогою, через них передають думку, розмірковують, мислять.

Але не всяка довільна думка може висловити уже осягнуту істину. Для цього одного судження чи  навіть декілька, багато, логічно не пов’язаних між собою речень не досить. Лише філософське мислення може привести людину до осягнення істини. Філософська думка, зрозуміло, завжди розпочинається з судження, але вона обов'язково веде нас далі, - до силогізмів, до умовиводів. Судження, пише філософ, «це лише половина кроку, як-от рух одної ноги. Приступаючи тепер до силогізму, я добавляю до цього, як то годиться, рух другої ноги і завершаю перший крок та крокую далі».

Я бачимо, починаючи з обов'язкового для початку пізнання сенсуалізму, Гоббс приходить до раціоналізму. Цей філософський «похід» часто вводить в заблудження дослідників його творчості. Одні історики філософії зараховують Гоббса до сенсуалістів, інші – до раціоналістів. Але Гоббс був і тим і другим разом. Без відчуттєвого сприйняття не може розпочатися яке б то не було пізнання, але істина осягається лише розумом. Гоббсу належить відомий гносеологічний лозунг: «Істина – дочка розуму!»

І в осягненні цієї істини Гоббс на відміну від Бекона, безсумнівно, був раціоналістом. Він вв
Посмотреть и оставить отзывы (3)

---

Последние публикации на сопряженные темы

С заутрени на парашу

Еврейская старина по Второзаконнику

История по  Священнику

Были ли церковные гонения в СССР?

Гибель империи: Российский урок и наглая ложь архимандрита Тихона (Шевкунова)

Пришествий на страницу: 4511

---