Дулуман Є.К.

     РОЗДІЛИ ЗМІСТУ:

 

 

Історичний період, до розгляду філософії якого ми приступаємо, у сучасників одержав назву «Відродження» (від фр. «Renaissance» - Ренесанс) оскільки в їх час було відроджено ту культуру, яку знищило було християнство за 1000 років свого неподільного панування. Причини такого відродження стали можливими в силу певних соціально-історичних умов.

1.а. З середини 15 століття припинилося безкомпромісне – не на життя, а на смерть – протистояння в міжнародному плані ісламу та християнства. Про христові походи чи про газават вже не могло бути й мови. Мусульмани остаточно оволоділи землями південного Середземномор’я а після захвату Константинополя (1543 рік) остаточно витіснили християнство з Азії. А Християни, в свою чергу, остаточно витіснили мусульман з католицької (Західної) Європи, знищивши в 1492 році на Перінейському півострові Кордовський халіфат. Все населення Європи було остаточно християнізовано.

1.б.  Після закінчення Сторічної війни (1337 – 1453) між Англією та Францією у стосунках між християнськими країнами настає період відносного спокою. Створились умови для того, щоб спокійно оглянутись, уяснити собі своє місцезнаходження, зробити з наслідків пройденого шляху висновки…

Під епохою Середніх віків настав час підводити підсумкову риску. Середньовіччя скінчилось – Бобик здох! Належить розпочинати новий етап історичного просування вперед. «Все вперед – і вище. Все вперед – і вище!» (М. Горький). Неухильно наступала епоха Відродження, Ренесансу.

 

1.в.  Третім важливим фактором відходу в минуле Середньовіччя став занепад впливу церкви на суспільно-політичне життя країн Західної Європи. За тисячу років свого панування християнство  закостеніло, законсервувалось і, в принці, виявилось уже нездатним до свого внутрішнього розвитку, удосконаленню чи пристосування до умов, що змінилися.  До цього додався внутрішній моральний розклад церковної ієрархії, в наслідок чого вона втратила свою колишню владу над світськими правителями європейських держав. В свою чергу феодалізм, як соціально-політичний устрій, ще не вичерпав резерви свого прогресивного розвитку. Більше того, саме тепер настав час для розквіту феодалізму.

За цих умов світська влада звільняється від церковного верховенства над собою. Церква і християнство відтісняється з шляху історичного розвитку на маргінальні  (побічні, другорядні, тільки – супутні) позиції. В Європі повсюдно розпочався інтенсивний розвиток державно-політичного устрою абсолютної монархії, яка в межах свого владарювання  бере верх над владою церковною. В Англії це здійснено з часу утвердження на престолі династії Тюдорів (1485), у Франції – Людовика ХІ (1461), в Іспанії – Ізабелли та Фердінанта (1479) в Росії – Івана ІІІ (1462), в Угорщині – Матвія Корвіна і так далі.

Ослаблення, а то й – підрив панування церкви в політичному житті народів Європи самим позитивним чином відбилося на всіх сторонах соціального, історичного і культурного життя народів Європи. Мі відкладаємо осторонь деталі та аналіз  історичного і соціального періоду Відродження. Нас зараз цікавить, перш за все, культурне життя європейських народів, зокрема – стан та розвиток філософської думки.

 

2.а.  Культура історично розвивається лише в міру органічного засвоєння досягнень культурної спадщини. Лише кроманьйонець і троглодит[1] розпочинають свій і всього людства розвиток з пустого місця. Середньовіччя, як ми вже знаємо, розпочало свій культурний розвиток зі знищення історично попереднього йому культурного шару, -  зі знищення культури  античної. В духовному відношенні Середньовіччя на кінець 14-го століття остаточно себе вичерпало. Воно на цей час завершило свій історичний та культурний розвиток. А після себе Середньовіччя залишило, практично,  лише свою власну, у вищій мірі схоластизовану теологією, культуру. Ось чому наступна за Середньовіччям культура в пошуках нової опори змушена була переступити через християнство.

2.б.  Доцільно буде не лише сказати, але й підкреслити, що на відміну від християнства іслам (мусульманство)  сприйняв і повністю зберіг у себе  та в арабській культурі культуру античну. В ісламі антична культура знайшла свое природне продовження і розвиток. Якраз саме в цьому криється причина того, що араби з розрізнених орд  кочуючих племен протягом буквально декількох десятиліть створили могутню та найбільш розвинену в культурному відношенні державу. Датою виникнення ісламу вражається 622ік, а в 644 році араби вже володіли окрім Аравійського півострова ще й Сирією, Палестиною, Єгиптом та Персією. З цього часу і аж до 13 століття включно арабська культура за всіма параметрами перевершувала культуру всіх християнізованих народів, була культурним взірцем для останніх. Як може не дивним видатися, але рідна Європі культура античності повернулась тепер до народів Європи завдяки… арабам.

Повернувшись з чотирьої хрестових походів (1096 – 2004) хрестоносці принесли з собою в Європу нову для неє культуру. У арабів рицарі навчилися правилам аристократичної поведінки («куртуазності»); в наслідування арабам розпочали більш пильно стежити за своїм тілом: ходити в лазні, користуватися косметикою; розважатися читанням, грати в шахти… А найголовніше – з Візантії і, головним чином, з Арабського Сходу хрестоносці доставили в Європу твори Аристотеля, Платона, Евкліда, Піфагора, Есхіла та інших видатних діячів античної культури. Ці книги перекладались з грецької та, здебільшого, з арабської мови на мову латинську, вивчались, пропагувались. Саме таким чином, завдячуючи ісламу та хрестовим походам, в Європі (практично – серед окатоличених народів) розпочала відроджуватись[2] знищена Християнством 1.000 років тому антична культура, відроджуватися ще й з добавкою того, що внесли в неї араби.

Спираючись на античність, Відродження з необхідністю розвивалось як культура і як філософія, що протиставляють себе християнству. Відмітимо головні аспекти цього протиставлення.

 

3.а.    Середньовіччя в центр свого світогляду, як і всього духовного життя, ставило Бога, було Теоцентричним; а Відродження замість Бога в центр поставило Людину і було, як кажуть, Антропоцентричним. Звідсіль добу Відродження називають епохою Гуманізму.

3.б.    Духовна культура мас в період Середньовіччя формувалась засобами усної проповіді церковників. Тоді панувала суцільне неписьменність громадян. Переважна більшість близьких до народу священиків сприймала релігійне вчення  від своїх освічених ієрархів та богословів на слух, оскільки самі були неписьменні. В 1445 році німецький  винахідник Йоган Гутенберг (1399 – 1468) створив друкарський станок  за допомогою якого надрукував текст Біблії. Християнська церква – католицька і православна – проклинала книгодрукування, спалювала надруковані Біблії разом з їх власниками.

Діячі Просвіти окрім Біблії видають твори античних філософів, курси своїх лекцій, пишуть та розповсюджують національними мовами свої твори. Середні віки не випадково були названі віками неписьменності та безкультур’я. А тому Відродження на противагу Середньовіччю було названо ще епохою Просвітництва.

3.в.   Відродження уславилось розквітом Реалістичного мистецтва, яке прийшло на заміну іконописного, умовного та містифікованого мистецтва Середньовіччя. Відродження дало людству таких геніїв живопису, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Микельанджело, Ботичелли; таких письменників , як Бокаччіо, Франсуа Рабле, поета Петрарку та інших неперевершених митців.

3.г.  І, нарешті, Відродження було культурою Оптимізму в протилежність середньовічної культури – Песимізму.

Перераховані вище особливості Відродження стимулювалися його філософією і в той же час саме в філософській творчості знаходило своє усвідомлення та найповніше відображення.

4.а.    Соціально-політичні та культурні умови Відродження позитивно вплинули на розвиток філософської думки. В цьому плані перш за все варто вказати на те, що філософія цього часу звільнилась від християнсько-церковного гніту, перестала бути служницею 9рабинею) теології і стала розвиватись за своїми власними законами. Це – по-перше.

 

 

4.б.   А по-друге, у філософській думці того часу – особливо в його ранній період – відродились і почали активно діяти майже всі напрямки і відтнки античної філософії. Тут можна було побачити і очищений від релігійної схоластики арістотелізм (Петро Помпонацці, Забарелла), і неоплатонізм (Георг Плетона, Марсіо Феччіно, Мартин Лютер, Томас Мюнцер) і стоїцизм (Петрарка), і епікурейство (Лоренцо Валла, Франсуа Рабле), і кептицизм (Монтень) та всі інші.

4.в.   Але філософія Відродження не обмежилась лише відродженням і розвитком (пристосуванням до сучасності) античної філософії. Поряд з цим  і в органічному зв’язку з цим Відродження збагатило історію та зміст  філософії всього людства розробкою нових і важливих проблем світогляду. Найважливішим серед них, що не втратило гострої актуальності навіть в наших умовах, є постановка і розробка проблем Гуманізму, Натурфілософії, Науки, концепцій Ідеального суспільства, Скептицизму. Розглянемо короткий зміст цих, опрацьованих діячами Відродження, світоглядних проблем.

 

 

5.а.   «Гуманізм» ( від латинського слова «homo» - людина, “humanus” -  людський, людяний) – термін, що його запровадили у вжиток діячі культури Відродження. Цим терміном вони протиставили Гуманізм – Теїзму (від грецького слова «theos» - Бог; "theism" – релігійний світогляд, який понад усе і в центрі ставить Бога).

Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в період Середньовіччя християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до гідності людини. За вчення Біблії, людина – це перш за все, грішник, гній земний, черв’як. Звертаючись до Бога з молитвою, православний віруючий, наприклад, каже про себе: «Аз есьмь червь, а не человек, поношеніе человеком і унічіженіє гобзующій»; «Аз во грехах есмь і во грехах роді мя маті моя». Призначення цих рекомендованих православною церквою молитов – примусити людини визнати себе нікчемою і боятися Бога. Діячі Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль – проти церкви, проти релігії.

 

рекомендованных православной церковью молитв - заставить человека осознать себя ничтожеством  и боятся Бога. Деятели Возрождения решительно выступили в защиту человека, а отсюда - против церкви, против религии.

5.б  Найбільш видатним гуманістом періоду відродження був Дезидерій Еразм Ротердамський (1467 – 1536). Сучасники називали його «Світочем знань»; писали, що «слава про нього лунає від  Англії до Італії і від Польщі до Угорщини». Його твір «Самовихваляння дурості» (“Stultitiae Laus”, в російському перекладі “Похвальное слово глупости»). В цьому самовихвалянні Еразм  дотепно та злісно висміює  «царину дурості», «зачумлене болото», що заселене розбещеним та невігласним духівництвом, ненажерливими та лицемірними ченцями, «біль продажних за них не зустрінеться ніде в світі». За прихильного ставлення «цариці глупоти» нікому не живеться в світі ліпше, аніж папі римському, що «купив своє місце» і боронить його мечем, отрутою і всілякими побрехеньками. …А що до богословів, то буде за краще обійти їх десятою дорогою і промовчати. Страшно чіпати це вонюче болото, торкатися отрутних рослин. Того й дивися, накинуться на тебе сотнями своїх конклюзій, оголосять єретиком і проклянуть, адже вони звикли лякати прокляттями  кожного, хто їм не подобається.» (Эразм Роттердамский. Похвальное слово Глупости. М., 1938, стор 128 – 130).

Необхідно зазначити, що діячі Відродження не відмежовувались китайською стіною від сучасного їм релігійного народу, більшість з них і самі були віруючими. Так Еразм Ротердамський  першим на підставі наявний особисто у нього стародавніх текстів видав друкарським чином повний текст Біблії грецькою та латинською мовами. Цей текст багато в чому не співпадав з тим текстом, який у зіпсованому вигляді пропагувався церквою.  Правда, під тиском церковників Еразм змушений був ще три рази видавати Біблію з врахуванням вимог церкви. Останнє видання  було затверджено церквою під назвою "Textus Receptus" (Загальноприйнятий текст), який потім було покладено в основу так званого канонічного тексту, що було затверджено на Тридентському церковному соборі в 1565 року. Цей "Textus Receptus"  згодом було покладено в основу всіх перекладів Біблія на національні мови.

Пером другого гуманіста, Рейхліна (1455 – 1522) написано твір «Послання темних людей (Epistole obscorum virorum – В російському перекладі: «Письма темних людей»).  Антицерковний зміст твору і його влучна назва мали приголомшливий вплив як на його сучасників, так і на всю наступну культуру християнізований країн. Назва твору (Epistole - Послання) саркастично перегукується з біблійним збірником «Послання апостолів»[3]. Латинське двозначне слово "virorum" одночасно означає і «мужчини» (люди) і « віруючі». А слово "obscurum" (темний) завдяки Рейхліну послужило утворенню поняття «обскурантизм» (мракобісся, войовниче бузувірство).

Видатним німецьким гуманістом був Ульріх фон Гутен (1488 – 1523). Порівнюючи свій час з попереднім Середньовіччям, він проголошував: Розум пробудився! Жити стало насолодою!!». В адрес релігійних  сварок між католиками і протестантами він кинув гасло: «Пожирайте один одного допоки самих себе не з’їсте!”

Французького гуманіста П’єра Рамуса (1515 – 1572),  католицькі кати знищили під час горезвісної пам’яті Варфоломіївської ночі в  Парижі.

5.в.  Гуманізм, основи якому заклади діячі Відродження, протягом останніх п’яти століть розвивався та наповнювався новим змістом. Зараз в поняття гуманізму вкладається  широкий спектр людської культури, що виражає собою велич людини і сприяє її утвердження в реальній дійсності. Лозунгами гуманізму стали слова: «Все – для людини»! Все – в ім’я людини!». Авторитет гуманізм зріс до такої міри, що в сучасних умовах навіть церква намагається під лаштуватися до гуманізму і видавати себе за що не на є гуманною релігією. Але як за своїм походженням і первісним (з повним правом можна сказати – споконвічним) значенням, так і за своїм сучасним змістом гуманізм був, є і залишається бути антирелігійним та антихристиянським елементом культури. Історично та за своїм змістом поєднання гуманізму з релігією позбавляє їх обох – і гуманізм, і релігію – всякого смислу. В такому разі гуманізм перестає бути гуманізмом, а релігія – релігією. Гуманізм і релігія як в добу Відродження, так і в наш час є і завжди будуть явищами несумісними одне з одним.

У всіх сучасних цивілізованих країнах до цього часу існують організації гуманістів. Під різними назвами: «Гуманісти», «Товариство Бертрана Рассела», «Вільнодумці», «Агностики», «Скептики», «Дослідники паранормальних явищ», «Атеїсти», «Деїсти», «Пантеїсти», - в рамках своїх регіонів чи в міжнародному плані вони об’єднуються в Товариства, Асоціації, Союзи, Послідовники того чи іншого видатного гуманіста, видають журнали, публікують свої дослідження на захист людини і ведуть послідовну боротьбу з релігійним фундаменталізмом, марновірством, мракобіссям, марновірствами і розвінчують віру в існування надприродних істот: богів, духів, чортів, ангелів тощо. Слід зауважити, що сучасні гуманісти не приймають в свої Товариства не лише церковників та богословів, але також і людей з антигуманним світоглядом та антигуманною поведінкою. До останніх вони зараховують  фашистів, націоналістів, марксистський атеїстів зразка 1920 – 1939 років, ніцшеанців, проповідників  елітаризму[4], расизму, антисемітизму, антикомунізму і тому подібне.

Філософи епохи Відродження вважали, що гуманізм слід ґрунтувати на досягненнях, що є в культурі кожного народу і в першу чергу – на культурі античній. А для цього, доводили вони, необхідно вивчати і добре знати, пропагувати і збагачувати спадок культури минулого. Ось чому видатні діячі Відродження знали багато мов. Так, відомий філософ, оратор і поет Еней Піко Де ла Мірандолла (1463 – 1494) досконало знав всі романо-германські та слов’янські мови, до того ж – старогрецьку, латинську, староєврейську (біблійний гібрім), халдейську (вавилонську) та арабську. Своїми знаннями ще десятирічним Мірандолла дивував своїх знайомих. Іспанські інквізитори розпочали переслідування вундеркінда, тому що на їх думку «така глибина знань в ранньому віці трапляється лише в наслідок домовленості з дияволом». В підготовленому для оголошення на диспуті з теми: «Про гідність людини» (De hominis dignitate)  він писав: «Я поставив тебе в центрі Всесвіту, - сказав Творець першій людині, - що ти дивився кругом себе і бачив все, що тебе оточує. Я тебе створив ні небесною, ні грубою земною істотою, ні смертнім, ні безсмертним лише тому, щоб ти – по своїй волі і по своїй гідності – став своїм власним скульптором і творцем Ти можеш спуститися до рівня тварини  і піднестися до рівня богоподібної істоти.  Тварини виносять з собою з лона матері все, що у них повинно бути. Вищі духи спочатку чи зразу після появи були й навіки залишаються такими, якими їх створено. Лише тобі одному притаманний розвиток і зріст згідно твоїй вільній волі. В тобі прихований зародок різноманітного життя. Мірандоллі належить красивий, повних піднесеного змісту вислів: «Людина – коваль свого щастя» (Homo - fortunae suae ipse faber).

Наслідуючи діячів Відродження ми й зараз гуманітарною освітою вважаємо ту, яка дає студенту знання мов (серед яких хоча б одна стародавня: грецька, латинська, староєврейська, санскрит чи палі), філософії, історії, мистецтва.

 

6.а. Після мороку Середньовіччя філософи Відродження спробували, перш за все,  тверезо вирішувати проблеми гносеології, щоб на підставі накопичених тоді знань осягнути Природу в цілому, дати їй загальний філософський опис. Такий підхід до пізнання природи одержав тоді назву Натурфілософії  (від слова "Natura» - Природа). В цьому відношенні філософів Відродження характеризує  повністю негативне ставлення до середньовічної схоластики, яка свої натурфілософські погляди ґрунтувала на тексті Біблії, творах Платона та Аристотеля. Уже один з перших діячів Відродження Еразм Ротердамський в своєму знаменному творі «Самовихваляння дурості» писав: «Схоласти нічого про дійсність не знають, проте бундючно вважають себе всезнайками… Лізуть на небеса, в той час як від своєї запаморочливості не помічають на землі ям та каміння під ногами». Вони тільки тим і займаються, що «начебто безпосередньо спостерігають ідеї, універсалії, форми, що існують окремо від речей… Є серед них і такі, що розповідають іншим про такі речі, що й самі їх не знають,  проте постійно шукають таких, щоб вірили всій їх маячні». Іспанський філософ і гуманіст Хуан Уарте (1535 – 1592) називає схоластів «скопцями в науці».  А П’єр Рамус в своїй дисертації писав: «Все, що кажуть схоласти про Аристотеля – хибно. Я намагався знайти,  яким чином можна було б застосувати ті знання, які я з великими зусиллями вивчав, але такого застосування їм не знайшов».

Філософи Відродження майже одностайно дають пораді і вимагають шукати істину не писаннях схоластів, а у вивченні Природи, реальної дійсності. Уарте говорив, що Природа є єдиним об’єктом філософського дослідження. «Предмети природи, - писав він, - потрібно вивчати, довіряючи своїм відчуттям а не  текстам святого письма чи схоластів. Наших п’ять органів відчуття вільні від помилок та хибних уявлень. Наші очі не створюють кольору, язик – смаку, органи дотику – чогось твердого, м’якого і шершавого. Все це є в самій Природі». 

Філософ, вчений і митець Леонардо да Вінчі писав: «Наше пізнання розпочинається з відчуття.  …Створені думкою уявлення пусті і не народжують істини, хібо що лише вигадки»; «Досвід не помиляється. Помиляються лише наші судження». Вершиною наукових знань він вважав  математичні знання. «Ніякої достовірності немає в науках там, де не можна застосувати жодної з математичних наук, в тому, що не пов’язується з математикою»; «Пропорція  виявляє себе не лише в числах та вимірах, але також в звуках, вазі, часі, положенні і в кожній силі, якою б вона не була»; «Птах – це інструмент, щзо рухається на основі математичних законів». Леонардо да Вінчі наприклад, вважав, що без знання геометрії не можна стати художником.

6.б.  На тлі множини оригінальних та самобутніх мислителів доби Відродження яскраво виокремлюється фігура філософа та природодослідника, кардинала католицької церкви Миколи Кузанського (1401 – 1464). Його філософські погляди, в цілому, можна визначити як пантеїзм, хоча офіційне положення церковного сановника зобов’язувало зображувати Кузанського його у вигляді християнського теїзму.  Для нього «Абсолютним буттям», «Абсолютними максимумом» являється одноразово і Бог, і Природа (Космос). «Бог у всіх речах, пише він, - як і всі речі в Богові».

Пізнання Бога-Природи, - учив Кузанський, проходить чотири сходинки: 1) від чуттєве сприйняття; 2) розсудок, що поділяє все на протилежності; 3) розум, що порівнює протилежності і, нарешті. 4)інтуїція, що веде до спів падіння протилежностей  (coincidentia oppositorum). При всьому при цьому, Кузанського не можна записувати до сенсуалістів. В філософському плані він. Все ж таки, був раціоналістом.  Неперевершеним шляхом пошуків істини він вважав математику. «Ми нічого не маємо достовірного в науці, - пише він, - окрім нашої математики».  Всі істинні судження  «великих мужів… засновані на математичній подобі… Без числа нічого створити не можливо». Слід також відзначити, Що Микола Кузанський з-за любові до математики часто надавав числам містичного значення. Три для нього – це досконалість і повнота Святої Трійці, Чотири – сходинки  пізнання, Сім – священне число Творення світу, Десять – число світових співвідношень, 666 – втілення зла і так далі.

Внаслідок свого власного філософського дослідження  Микола Кузанський прийшов до висновку про нескінченність Всесвіту. «Машина часу, писав він, - має центр скрізь, а кінця сфери – ніде». Він також твердив, що зміна дня і ночі пояснюється рухом землі навколо своєї вісі; вчив також, що Сонце більше Землі, а Місяць менше землі і що вони рухаються навколо Землі. Він також  вважав, що в русі знаходяться також зорі. Правда, за Кузанським, увесь  зоряний світ рухається навколо Землі приблизно так, як вчив Птоломей, як вчить католицька церква. 

Свої натурфілософські погляди Парацельс (1493 – 1541) намагався підтверджувати всіма доступними йому знаннями з математики, хімії, лікувальної практики, в тому числі -  магії. Для нього всезагальною наукою була медицина, оскільки саме вона турбується про благо людини. Сама ж людина – центр мікроустою, «Мікрокосм», а увесь світ – «Макрокосм». Парацельс прожив життя, яке з надлишком було заповнене зіткненнями, несподіванностями і пригодами. Його реальна біографія на дихнула великого німецького письменника і поета на створення образу Фауста в однойменній драмі.

Крупним філософом свого часу був натурфілософ Бернардино Телезіо  (1508-1588).  В Падуанському університеті він вивчав філософію і математику; прибувши в Рим, зайнявся вивчення природознавства. Він рішуче  виступав проти схоластичного вивчення природи, проти церковної канонізації уявлень Арістотеля про геоцентризм. В 1565 році він видає в двох томах свою працю: «Про природу речей відповідно до їх власних принципів»  (De rerum natura juxta propria principia). Для поглибленого і всебічного вивчення природи натурфілософ Тезеліо заснував було в Неаполі першу в світі Академію, яку згодом розгромила папську курія. В 1606 році всі твори натурфілософа було включено до Індексу заборонених книг і присуджені церквою до знищення. Згодом за взірцем Академії  Телезіанської Академії  - як установи, де збирається група різнобічного напряму вчені, що займаються вивченням виключно природних явищ – розпочали створюватися (і до цього часу за цими принципами створюються) інші наукові Академії.

Видатним натурфілософом, талановитим професором був мученик науки Джордано Бруно (1548 – 1600). Він був домініканським ченцем і священиком, потім порвав з вірою в християнського Бога та з католицькою церквою й зайнявся вільним філософствуванням, читанням лекцій в різних університетах Європи. Джордано Бруно вчив про нескінченність Всесвіту, допускав можливість життя і розуму на інших планетах, написав велику кількість лекцій і творів, в яких поруч з іншими думками виклав свої атеїстичні погляди. Інквізиція виманила Джордано Бруно до Італії та запроторила його до в’язниці, в якій піддала його тортурам і 17 лютого 1600 року спалила його перед вікнами папської резиденції. Перед запаленням вогнища інквізитори стали читати вченому прокляття. Джордано Бруно перервав  заслинених мучителів і спокійно зауважив: «Ви з більшим страхом читаєте мені приречення, аніж я його вислуховую!» Вдячні нащадки на місці спалення вченого спорудили йому пам’ятник, який і зараз знаходиться на Майдані Квітів, напроти балкона, з якого папа й зараз вітає віруючих католиків, що збираються на Майдані святого Петра.

Свою філософські діяльність Джордано Бруно розпочав також з критики схоластиків та богословів, називаючи їх «неробами, педантами, шахраями, кривляками і брехунами»; «сузір’ям неуків, що своєю упертістю, лихацтвом та грубістю вивели з рівноваги навіть біблійного Іова». Мета філософія, писав і говорив Джордано Бруно, полягає не у вивченні біблійних текстів та творів  отців церкви, а самої природи. Передумовою пізнання, твердив він, є сумніві. В процесі самого пізнання мають приймати участь як почуття, так і розум. «Почуття самі по собі не бачать нескінченності, і від почуттів не варто вимагати висновків»; «очима не можна побачити субстанцію». По своєму наслідуючи Кузанського, Джордано Бруно вважає, що ми наближаємося до істини шляхом послідовного подолання чотирьох сходинок:  1) відчуття  (sensus), 2) розсудок (ratio), 3) розум (intellectus ); 4) духовно - в душе (anima).

 

Ми вже говорили про те, що антична філософія заклала фундамент європейської філософської думки; що в античній філософії розпочали вирішуватися  такі та таким чином проблеми, які потім продовжували вирішуватись на всіх етапам розвитку загальноєвропейської філософії. А тепер нам слід запам’ятати, що оновлення діячами Відродження філософії античності в нових умовах в свою чергу сприяло зародженню основних галузей наукових знань. З натурфілософією доби Відродження органічно пов’язаний розвиток цілої низки небачених раніше наук. Характерно, що погляди Миколи Кузанського про обертання землі навколо своєї вісі передувало науковому відкриттю і публікації  в 1543 році Миколою Кузанським його геніальної праці «Про обертання небесних кругів».

Іспанський математик Франсуа Вієт (1540-1603) є творцем тої алгебри, які вивчають і зараз. Шотландський математик Джон Непер (1550 – 1617) ввів у вжиток логарифми, без яких зараз немислима жодна з галузей фізико-математичних знань. Нідерландський вчений Андрій Везалій (1514 – 1564) поклав початок вивченню анатомії людини. Розтином трупів він довів, що у чоловіка і жінки – 24 ребра і тим спростував сучасні йому уявлення про те, що ц чоловіка на одно ребро менше, оскільки Бог з ребра Адама створив йому жінку Єву. За богопротивні дії та висновки інквізиція присудила вченого до страти. Англійський вчений Гарвей (1578 – 1657) в опублікованій ним роботі «Про рух серця й крові» відкрив мале та велике коло кровообігу и таким чином поклав початок фізіології як4 науки. Геніальний Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) був одночасно художником, винахідником літального апарату, механіком, математиком і архітектором… Про нього і про Галілей говорили вони знали всю сучасну їм науку… Словом,  витоки більшості сучасних наук знаходяться в добі Відродження і течуть до на безперервними ріками.

Окремо потрібно сказати про Галілео Галілея (1564-1642). Це був останній в світовій історії вчений енциклопедичних знань. Після Галілея наука так розширилась, так розрослася, що уже жодному вченому не піл силу було знати зміст всіх наук, а зараз – знати все в рамках своєї одної науки. Вже немає вчених, які знали б всю математику, чи фізику, чи хімію, чи всю медицину і так далі без винятку. Галілей,повторимо, знав всю науку його часу. І при всьому при цьому Галілей був дуже обережним у ставленні до релігії, у ставленні до католицької церкви, до віри в Бога. Виходячи з його творчості можна зробити висновок, що він дотримувався  «Теорії двоїстої істини», згідно якої релігія і наука не суперечать одна одній, оскільки торкаються різних об’єктів і по різному ставляться до них: перша – Бога, друга – Природи; ця спирається на віру, церковні догми, інша – на розум, знання, докази; релігія своєму Богу молиться, наука з Природою експериментує. Католицька церква змусила була уже старого Галілея публічно відмовитися від вчення про обертання землі, про наявність гір та долин на Місяці тощо.  Розповідається, що після в голос публічного зречення свого вчення, Галілей піднявся з колін і промовив: «А все ж таки, вона крутиться!».

 

Для логічного та історичного закінчення теми про філософію доби Відродження слід сказати, про мислителя-скептика і епікурейця Мішеля Монтеня 1553-1592). Він – дворянин. Переконавшись в марності своєї суспільної діяльності, Монтень усамітнився в своєму замку на півдні Франції, присвятив своє життя життєвим насолодам, спостереженням, читанню книжок і роздумам. Його єдиний твір  "Essais" (Нариси. В російському перекладі – Досвіди), що ні на йоту не втратило своєї актуальності сьогодні, є збірником роздумів про смисл життя людини, про каверзи самого існування людини. Як філософ Монтень глибиною свої думок випередив свій час і може бути названим справжнім попередником філософів 17 – 18 століть. Як і останні, він стоїть монументально скелею. Заслуговують на увагу його педагогічні роздуми, що культивують гуманне ставлення до дітей, учням і вихованцям.

Рішуче заперечує Монтень авторитет Біблії, отців церкви, рішення церковних соборів, Аристотеля, як «царя філософів». Для Монтеня філософствувати  означає – сумніватись. Він пише: «Ну, не можна висловити жодної дурниці без того, щоб цю дурницю вже не виголосив який-небудь філософ». «Всі боги, яких попридумували собі люди, - зловредні, переповнені заблудженнями, марновірствами і безбожжям». «Бог – проти розумний. Довести його існування чи виявити його природу – марна справа». Філософ закликає проводити життя в спокої та задоволенні. Його скептичні роздуми над смислом всього існуючого, про завжди несподівану непостійність всього і вся торкаються кожного, хто хоча б раз в своєму житті помислив про зміст і призначення власного життя.

 

---